Читать онлайн книгу "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Львiвська антологiя. Том I. Вiд давнiх часiв до початку ХХ ст.
Антология

Юрiй Павлович Винничук


Створення антологii лiтератури Львова вже давно на часi. Адже такоi кiлькостi книжок i часописiв не видавали нiде в Украiнi, окрiм Львова, ще iз Середньовiччя. Вихованцi захiдних унiверситетiв, такi як Юрiй Котермак (Дрогобич), Павло Русин з Кросна, Себастiян-Фабiян Кльонович та iншi, жили у Львовi й творили то латиною, то польською, але проявили себе великими патрiотами Русi. Давньою писемною украiнською мовою писали в XVI–XVII ст. Лаврентiй i Стефан Зизанii, Іван Борецький, Памво Беринда, Йоаникiй Волкович. А ще Іван Вишенський, Юрiй Рогатинець, Мелетiй Смотрицький. Першi сценiчнi твори украiнською мовою теж з'явилися у Львовi. То були iнтермедii «Продав кота в мiшку» та «Найлiпший сон». Перший том антологii завершуеться лiтературою початку XX ст. i знайомить читачiв не тiльки з украiнськими класиками, але й з менш вiдомими авторами та класиками польськоi i австрiйськоi лiтератури, якi були пов'язанi зi Львовом i Львiвщиною. У виданнi також представленi народнi та лiтературнi казки й оповiдання, якi зацiкавлять широкi читацькi кола.





Львiвська антологiя

Вiд давнiх часiв до початку XX сторiччя

І том





Передмова

Перлини лiтературноi Львiвщини


Якось так сталося, що Львiв черговий раз пасе заднiх, бо iншi регiони Украiни давно вже повидавали антологii своеi лiтератури, i тiльки лiтература Львiвщини перебувала в якихось нереалiзованих планах i намiрах. Принаймнi проекти такоi антологii раз по раз вигулькували у рiзних списках i поданнях, та нiколи не були зреалiзованi.

Але, з другого боку, антологiя Львiвщини – найважча для упорядкування i видання. Щоб представити ii гiдно у всьому розмаiттi, треба б не двох-трьох томiв, а доброго десятка. Бо якщо порiвняти кiлькiсть книжок i часописiв, якi видавалися у рiзнi часи у Львовi та Киевi, то Львiв буде на першому мiсцi. В середнi вiки тут видавали лiтературу на кiлькох мовах, а в XIX ст., коли в росiйськiй Украiнi вийшов лише один украiномовний часопис «Основа», який проiснував лише два роки, у Львовi таких часописiв було видано сотнi. І вже у 1920 – 1930-х роках знову бачимо дозовану кiлькiсть советських перiодичних видань i знову ж таки сотнi львiвських.

Вiдтак створювати антологiю лiтератури Львова надзвичайно важко через те величезне розмаiття матерiалiв, з яким доводиться працювати. А крiм того, не все ще перекладено з лiтературноi львiвськоi спадщини, яка була творена латинською та польською мовою. Вихованцi захiдних унiверситетiв Юрiй Котермак (Дрогобич), Павло Русин з Кросна, Себастiян-Фабiян Кльонович, Миколай Рей, Симон Симонiд (Шимон Шимонович), Симон Пекалiд, брати Зиморовичi – Бартоломей i Симон – усi вони творили то латиною, то польською, але проявили себе великими патрiотами Русi.

Давньою писемною украiнською мовою творили в XVI–XVII сторiччях викладачi школи при Успенськiй церквi – Лаврентiй i Стефан Зизанii, Кирило Транквiлiон Ставровецький, Іван Борецький, Памво Беринда, Йоаникiй Волкович. А ще Іван Вишенський, Юрiй Рогатинець, Мелетiй Смотрицький.

Наприкiнцi XV ст. у Львовi з'явилися першi книгарнi, а деякi заможнi мiщани укладали своi власнi книгозбiрнi. Ба навiть першi друкарнi були украiнськi. Іван Федоров надрукував у 1573–1574 роках найстарiшу книгу в Украiнi.

Першi сценiчнi твори украiнською мовою теж з'явилися у Львовi. То були iнтермедii «Продав кота в мiшку» та «Найлiпший сон», якi увiйшли в польську мiстерiю Якуба Гаватовича в 1619 р. Кирило Транквiлiон-Ставровецький, який вчився у Львовi, а згодом, у 1580-х роках, був викладачем грецькоi i старослов'янськоi мов у Львiвськiй братськiй школi, писав давньоукраiнською мовою, наближеною до народноi. У 1646 р. вийшла збiрка його прозових i вiршованих творiв «Перло многоцiнное».

Завдяки великому подвижниковi Івановi Левицькому, який уклав грунтовну бiблiографiю украiнських видань у Галичинi, включно з детальним змiстом кожного часопису, маемо змогу отримати повну картину лiтератури XIX ст. Але не вся ця лiтература ще прочитана i дослiджена.

Перший том цiеi антологii завершуеться лiтературою початку XX ст. i знайомить читачiв не тiльки з украiнськими класиками, але й з менш вiдомими авторами та класиками польськоi i австрiйськоi лiтератури, якi були пов'язанi iз Львовом i Львiвщиною. Представленi тут також народнi казки, лiтературнi казки й оповiдання, якi зацiкавлять широкi читацькi кола.

Юрiй Винничук




Народнi казки та легенди





Гнат Карпинський





Пiд псевдонiмом Ігнатiй з Никлович видав збiрку «Казки» (Львiв, 1861).





Переможець змii i дракона


Був один воячок, служив у цiсаря кiльканадцять лiт, аж до старостi. Вiдтак вислужився, iде геть в тiм мундирi в дорогу. Зустрiв його старець на дорозi:

– Воячку, воячку! Обдарiть мене чим.

– Старче Божий! Чим я тебе обдарую, коли я не маю нiчого, хiба два крейцари простих.

Дав йому один крейцар.

Зустрiв його старець знову на дорозi:

– Воячку, воячку! Обдарiть мене чим.

– Старче Божий! Чим я тебе обдарю, коли не маю чим, там мене старець зустрiв, то дав йому один крейцар, на i тобi крейцар.

Зустрiв його старець i третiй раз на дорозi:

– Воячку, воячку! Обдарiть мене чим.

– Чим же тебе обдарю, були два старцi, дав я iм два крейцари, тепер не маю нiчого. – Урiзав йому плаща кусень: – Вiзьмiть, залатаете сукенку свою.

Той старець взяв i пiшов вiд нього геть. Прийшов воячок до такого мiста, де люта змiя людей поiдала. От його покликав король до себе i каже:

– Воячку! Іди на варту, як переночуеш в церквi, дам ти полумисок грошей.

А змiя люта власне усю ту варту, котра коло церкви вартувала, i поiдала. От вiн ходить собi пiд церквою та й плаче, приходить до нього старець, питае:

– Чого ти, воячку, плачеш?

Повiдае:

– Виправив мене монарх на варту, а менi буде тутки смерть.

– Стань собi налiво коло дверей коло церкви, не бiйся, нiчого тобi не буде.

Прийшло опiвночi, такий грiм у церквi, що церква завалюе, стала змiя шукати вечерю, не може найти, з великим вогнем стала по церквi лiтати, шукати, не може нiде найти. Вибила дванадцята година, вона собою вдарила у труну i зникла. Питае на другий день монарх:

– Чи жие вiн?

Повiли монарху, же жие, а вiн ся дуже втiшив. Так же i на другу нiч король обiцяв хлопцевi тацю грошей. А воячок став собi знову коло церкви i плаче, тяжко тую нiч перебути. Приходить до нього старець та питае:

– Чого ти плачеш?

– Тамтоi ночi не згинув, тепер певно згину.

– Не бiйся нiчого, стань налiво.

І тоi ночi змiя знову шукала, сипала огнем всюди, не могла найти, вдарила у труну i згибла. Ще i на третю нiч послав його монарх, обiцяв йому три полумиски грошей. Як вийшов до церкви, став та й плаче, та повiдае до старця:

– Така i така рiч, тепер певно згибну.

– Стань собi за святого Николая, змiя буде дуже люта, побiжить поза церкву дивитися, а ти тодi заляж на ii мiсце в трунi.

Так вiн i зробив, i от, коли змiя вернулася та схотiла лягти у труну, аж бачить, а в тотiй трунi вояк горiлиць лежить. Вона йому каже:

– Устань!

А вiн не встае. Кричить:

– Зараз встань!

Не встае. І третiй раз закричала, а вiн не встае, за четвертим разом спала з той змii одежа на землю, така шкарадна, як хмара, а вона перетворилася на вродливу панну з золотим волоссям, що аж блиск вiд неi б'е. Вона в закляттю була, а вiн ii визволив. Пiдняла його з труни i так його украсила, що вся одежа на нiм золота стала, що нiхто не мiг пiзнати, хто вiн е – чи принц, чи звичайний вояк. Де своiми руками провела, все золоте стало. А в церквi така яснiсть настала, що неможливо дивитися.

Дала на другий день варта монарху знати, що в церквi така яснiсть, не знати, що то е. Монарх сiв у карету i поiхав до церкви, дивитися, що там ся робити. Приiздить туди, вiдчиняе церкву, дивиться, а там така яснiсть, така краса, що неможливо дивитися, i вiн дуже зрадiв, взяв обох попiд боки, i до карети своеi запровадив. Завiз iх додому, велика утiха настала, i бал великий почав той король справляти, приходить i той старець на той бал, i спiзнав його зараз воячок. Дав йому зараз той старець перстень на руку:

– Що тiльки будеш потребувати, то досить лише той перстень покрутити, i зараз воно збудеться.

А недалеко в сусiдньому королiвствi було мiсто одно, а в тiм мiстi дракон людей поiдав. Хлопець то як учув, зiбрався там iхати. Покрутив той перстень i забажав собi таку силу дiстати, аби тоту змiю забити, аби люд не поiдала. Приiхав до того мiста, до тоi скали, де той дракон сидiв, став собi на лiвiм боцi. Як прийшов полудень, виставив дракон голову одну iз тоi скали, вояк ii стяв, дракон виставив другу, вiн стяв i другу, як виставив третю, вiн почав рубати, але голова не рубаеться.

Тим часом виiхав тамтешнiй принц на полювання i побачив цей бiй. Мав вiн з собою фузiю (рушницю) i шаблю, i вiдразу кинувся на помiч. А був то лицар такий мiцний, що як шаблею рубне, то аж вiтер свище. І так вони стяли сiм голов дракона. Із великою радiстю вийшли iз мiста всi люди i стали хвалити Господа Бога. Така велика радiсть була, що того дракона вдалося забити, бо був би весь люд з'iв.

Коли принц i вояк прощалися, то запхали ножика в бука.

– Як хтось iз нас загине, то кров з ножа закапае.

І рушив принц далi на лови, але незабаром заблукав i потрапив на берег моря, аж дивиться, а там гора скляна, а по тiй горi три панни ходять, одна мае убрання золоте, друга дiамантове, третя срiбне. Тотi панни увидiли його, i найстарша повiдае:

– Он принц, котра би пiшла за того принца?

– Я не пiду, – вiдказуе середуща.

– І я не пiду, – каже старша.

А наймолодша повiдае:

– А я пiду.

Кинула хустку через море, вiн ся хустку вхопив, перейшов через море на скляну гору. Наймолодша взяла його попiд боки i ходять собi по склянiй горi. Вiн дуже засумував на тiй горi, а вона йому почала говорити:

– Чого ти собi сумуеш?

– Сумую собi, що я з свого краю пiшов, а не знаю, де вiн е, в котрiм боцi.

– Не сумуй, як пошлюбиш мене, то поiдемо з тобою до твого краю. А щоб ти знав, що я ще маленька була в колисцi, коли моя мати за тебе оповiдала, що ти будеш мiй.

Привела його до своiх палацiв, там палаци були такi великi, що три днi ходив, поки тотi палати обiйшов. Як обiйшов, так вийшла ii мати:

– Вiтай, королевичу, як ся маеш? Я стiльки лiт на тебе чекала, аби я тут тебе дiстала.

А йому тота панна велiла повiсти:

– Заскоро мене вiтаеш, завтра вранцi будеш вiтати о дев'ятiй годинi.

Завела його тота панна до одного покою, тамка була кадка води сильноi, дала йому пити:

– Пий, аби завтра о дев'ятiй годинi, як ся буде вiтати з тобою, вiдразу ii стяв, бо вона би тебе згубила.

А вранцi панна винесла таку шаблю, що дванадцять хлопiв не могло ii пiдняти, а вiн як ся тоi води напив i ту шаблю взяв, то ту бабу зараз iзтяв. Тамка зараз весiлля з тою принцесою зробив, а пiсля того сiли в карету i поiхали туди, де воячок був. Приiжджають, а з ножика кров капае.

– Ого! Вже мiй товариш не живе, – повiдае своiй жiнцi.

– Не переживай, якби я знала, де вiн похований, то врятую, бо маю воду цiлющу i живущу i зможу його оживити.

А воячка його рiдна жона забила, бо змовилася з мiнiстром i вже з мiнiстром жила.

От принц iз своею дружиною приiхали до того мiста i питаються, де похований той лицар, що дракона забив? Вказали йому, вiдкопав тiло його, принцеса взяла води цiлющоi i живущоi, зараз його оживила. А принц з лютостi великоi вихопив шаблю, влетiв зараз у палац того мiнiстра i тоту принцесу зрадливу стяв.

А воячка забрали вони iз собою на скляну гору, i воячок середущу панну собi за жiнку взяв, i так оба королями були, оба ся не боялися, бо мали воду цiлющу i живущу, i дужу.




Казки в запису Івана Наумовича

Чорт наймитом



В одному селi був один дуже богобiйний i милосердний чоловiк, що не минув нiколи бiдного, щоби ему не подати грошика, а крiм того кождого дня ставив перед хатою на столi миску страви, для переходячих голодних. Тогди ходив iще Господь Ісус Христос по свiтi, а ходив также собi i чорт, дух святий при нас грiшних, щоби собi де яку людську душу для пекла придбати. Набiгавшися одного дня по кiлькох селах, а не найшовши для себе нiчого, чорт так дуже приголоднiв, що прийшовши пiд хату того богобiйного чоловiка, осмiлився зайти на подвiр'я, сiв за стiл до миски зi стравою i виiв все дочиста, i еще вилизав, хоть i добре о тiм знав, що то страва для бiдних.

А тодiшнiми часами чорти еще не були такi лихi, як теперiшнi, то як перевiдав о тiм iх старший Люципер, що вiн страву для бiдних виiв, то дуже тим розсердився. І звелiв, коли б той до пекла повернув, заперти перед ним дверi, i осудив его, щоби три роки був на свiтi, за покуту, i щоби до пекла не смiв повертати.

Тодiшнiми часами було дуже лихо на свiтi з тою панщиною. Пани мучили нарiд гiрш тоi нiмоi худоби, так що люди дуже бiднi були. Перекинувся чорт у наймита, приходить до одного чоловiка, проситься на службу.

– Нащо менi наймита, – каже чоловiк, – я сам не маю що iсти.

– Якби був до коней, – каже чорт.

– Е, – каже чоловiк, – якi то моi конi, лиш шкура та кости. Пасти нема чим, нема як собi нi хлiба, нi пашi зiбрати, вiд понедiлка до суботи женуть отамани на панщину а в недiлю набирай горiвки iз гуральнi та вези. Сiно зогнило, ячмiнь зрiс, солома почорнiла, не знати чим буде зимувати. Нащо менi наймита? Йде до другого, i другий таке саме каже, i третiй, i десятий. Аж прийшов до одного, що нiби був луччим господарем, та часто занепадав на дихавицю. І вiн ему каже:

– Ну, правда, менi би наймит здався, що ж, коли я сам не маю що iсти.

– Е, приймiть, приймiть мене, – проситься диявол, – якось ми пережив имея.

– Ну, – каже господар, – останься при менi, но вiдай, не довго будеш, втечеш сам.

Як став чорт на службу, то за кiлька дней коники того господаря стали, як кати. На панщинi робив за двох i всего господарства доглянув, а до якоi роботи став, то все ему якби горiло пiд руками. Поле поорав, поралив, що там диво, взялося тому господа-реви все дуже красно родити, що нiхто-би не був i повiрив, що це той самий господар. На гумнi наложив чорт стiжкiв, худiбка примножилася, будiвлi пооправляв i статки поробив складнi та краснi, що то аж пановi в очi впало. А був то пан дуже лукавий, що не мав бiльшоi утiхи, як докучати своiм пiдданим.

Приходить раз отаман, кличе господаря до двору. Господар йде, паде пановi до нiг, а пан повiдае:

– Менi казали, що ти, хаме, тепер такi конi маеш, що еще луччi, як моi. Чуеш, завтра рано щоби-сь менi тую скалу з гори цiлу, як е, сюди на подвiр'я привiз. А нi, то дiстанеш батоги!

Господар упав пановi до нiг, нiчого i не каже, йде додому та й плаче:

– Як же я перевезу таку скалу? Де такий, щоби ii на вiз вложив, та якого воза i яких коней би до того потреба?

Прийшов додому заплаканий, а чорт-наймит питае його:

– Що ви, пане господарю, такi сумнi?

– Ой, бiда, так а так, – розказуе ему все, як ему пан казав.

– Е, – каже наймит, – не журiться, якось то буде.

На другий день, еще господар спав, чорт ввалив скалу на вiз, везе до двору.

Приiхав у браму, а пан очi своi забув, бо ему не треба було скали, лиш хотiв допечи господареви, та щоби его мав за що бити. Побачивши, що той тако й на правду везе скалу, кричить здалека:

– Не вези ii сюди, не вези, бо браму завалиш!

Но чорт, якби й не чув того слова, як тiльки в'iхав у браму, та й брама за ним завалилася, а вiн заiхав на подвiр'я та й скинув скалу перед двором. Пан лиш заскреготiв зубами, уже нiчого i не каже. Но на другий день приходить знову отаман i кличе господаря до двору.

– У тебе, хаме, добрi конi i розумний наймит, робiтникiв у полi е у мене доволi, то я тобi приказую, щоби-сь менi до недiлi весь той лiсок зрубав, звiз i скорчував, а нi, то знаеш, якi будуть батоги.

Господар упав панови до нiг та, вставши, повiдае:

– Вельможний пане, таже до того треба хоч сто люда. Де ж я сам тую роботу годен зробити?

А пан его по лицю та об землю.

– Ти, хаме, мудю, смiеш менi перечити, не знаеш, що то панська воля?

Йде господар з плачем додому, знов его питае чорт-наймит, чого вiн так сумуе.

– Ой, – каже, – аж тепер я уже цiлком пропав, – та й розказуе ему все.

– Е, – каже чорт, – шiсть день то е час, лише треба добре взятися до роботи. Не журiться, пане господарю, якось то буде.

Як вiзьме чорт сокиру i городник, як не пiде, то за один день весь лiсок зрубав, другого дня поскладав в стоси, третього дня стоси повозив, четвертого i п'ятого дня все чисто скорчував, а на шостий день уже i випрятав всi пнi i корiння.

Задивувався господар, та й цiле село, що то за такий наймит, котрий не годився на грошi, не знати за що служить, i супокiйний, i покiрний, лиш одно дивно було, що за три роки служби нiхто его не видiв у церквi. Як люди до церкви йдуть, то вiн собi десь якусь роботу найде, або з кiньми йде в поле; нiхто не видiв, щоби вiн коли i перехрестився, а як сiдали до обiду або вечерi i хрестилися, то вiн тодi одвертався назад.

Уже ему завтра мае рiк кiнчитися, рад би уже дiстатися до пекла, аж тут приходить знов отаман з двору, кличе господаря до пана.

– Мудю солений! – каже пан. – Я твоi конi не замучу? Зараз запрягай, вези мене до пекла.

– Ой, – каже господар, – вельможний пане, я не знаю дороги, куди iхати та де воно.

– Ну, то я тобi покажу. Чуеш, за пiвгодини iдемо. Рушай!

А пан хотiв его кони так загнати, щоби ему поздихали, такий був дуже лукавий.

Приходить господар додому, знов сумуе. Питае его чорт: чого?

– Та, так а так, за пiвгодини, – каже, – маю пана везти до пекла.

– Ну, – каже чорт, – то я буду за фiрмана. А ви iдiть зо мною.

Чортовi то на руку було, бо i так ему уже покута за тую страву, що бiдним з'iв, кiнчилася, а мав вiн злiсть на пана, що его так дуже примучив тою скалою i тим лiсом. Та повiдае вiн господаревi:

– Як сядемо, я затну конi i поженемо. Потому я его скину з воза, а ви обертайте i не оглядайтеся та йдiть додому, а щоби-сьте не заблудили, то чорний пес покаже вам дорогу.

Заiхали перед двiр, пан сiв на вiз, чорт затяв кони, жене. Як приiхали пiд велику скалу, чорт узяв пана за чуприну та кинув его з воза, i сам зiскочив за ним, а господар погнав додому. Пана уже нiхто вiдтогди в селi не бачив.




Івась, лицар славний


Селянин, бiдолашня, мав сина невеличкого, але дуже робочого хлопця. А мав вiн грунт ген-ген далеко вiд хати, через крутii дороги та лiс великий а густий. Раз iхав вiн з плугом на те поле i велiв синовi, як буде йому полуденок нести, най дивиться добре на солому, що ю по дорозi порозмiтуе, аби в лiсi де не заблудив.

Красний був то день весняний. На небi сонце вже на полудне указуе. Хлопець коли се побачив, вхопив торбу i гайда в поле за вiтцьом. Перебiг скоро село i пустився у лiс туди, куди му розкинена солома указувала.

Серед найгустiшоi дебри щез весь слiд i соломи нiгде не побачити. Івась, бiдолаха, заблудив i в щораз темнiшу гущу забрiдав. Іде швидко, роззираеться на всi сторони – чи не побачить де якоi дороги, змучився, зiпрiв, нарештi станув тай гiрко заплакав. Вiн не знав, де е i де вiтець ся обертае, що голоден жде на полуденок – а ту давно вже з полудня соненько зiйшло.

Наплакавшись до сита, повтирав сльози i нуж дивитися на всi сторони, чи де яку живу душу не побачить. Дивиться дивить, – а з-помiж галуззя дубового та соснового визирае красний i дуже ж то великий дiм. Іде до нього, вiдчиняе дверi, входить до середини, аби розпитатися добрих людей, куди би мож з лiса видiстатись.

В великiй кiмнатi сидять за столом дванадцять розбiйникiв, кiньчать власне полудновати i попивають з великих дзбанiв золотих та срiбних мiд i вино. У кождого довгi вуси та бороди величезнi, пояси зi шкури, а за поясами ножiв та пiстолетiв багато.

Хлопець, як тое побачив, мало вiд страху не омлiв. Як опам'ятався, – нуж зачне просити а лементувати, щоби му дорогу до старенького вiтця указали.

Найстарший розбiйник, що був отаманом, обернувся до нього i каже:

– Вже тобi, мiй хлопче, з того лiса не вийти, останешся ту i будеш всего в дому дозирати. За тое iсти i пити можеш, скiльки тобi ся схоче i ще вбрання дiстанеш. Тепер ся лиши, поприбирай все, як ся належить, i затопи в п'ецу. Ми iдемо полювати, затвори дверi у сiнях, засунь i не вiдчиняй нiкому, тiлько нам, як вернемо. Сиди на мiсцi i не важся тi ось дверi, личком зав'язанi, вiдчиняти. Ми ся о тiм дiзнаемо, а тогди смерть твоя.

І пiшли геть в далекi лiси не на звiря, а на людей багатих полювати. А наш Іваньо сiв си в кутчику, почав заводити тай каже до себе:

– Боже ж мiй, Боже! Що татуньо скажуть, що я iм полуденку не принiс, вони тепер десь iз голоду омлiвають, що я бiдний сирота дiяти буду, пощо я ту йшов, як ту видобутись з того заклятого дому.

Так плаче i заводить, аж з великоi туги заснув. Пробудився, коли вже смеркало, голод му дуже дошкуляе, роззираеться по кiмнатi i бачить, на столi iдла i напитку багато. Сiв, попоiв i випив чарку меду, перехрестився, i якось му легше на серцi стало. Пригадав си, що той найстарший пан му приказав, як вiдходив. Скоро позамiтав хату, поприбирав усе, затопив у п'ецу, так що ся на цiлу хату видно, i жде доки тii бородатi люде не вернуть.

Власне когут на пiвнiч запiяв, як зашумiло щось в лiсi. Застукано до дверей, Івась схопився, вiдчинив. Увiйшов найстарший, кров по ньому краплями тече, за ним повходили i другi. Зараз велiли си води дати, аби повмивати кров з себе. Тим часом розбiйники зносили дуже тяжкi скринi та всякi статки з воза.

Як тiлько зачало зорiти, збудили Івася, а найстарший велiв му дозирати хату i пригадав знову, щоби не важився дверей, личком зав'язаних, вiдчиняти. За непослух смерть го жде нехибна.

– Нас, – сказав отаман на прощання, – через два днi не буде, дозирай що добре хату.

Хлопець зварив си снiданя, попоiв, та й зачав роздумувати, куди тi дверi, личком зав'язанi, ведуть, чому не велiв вiн му iх одчиняти?

Пообзирався довкола, чи ся на нього хто не дивить, i взяла го страшенна охота заглянути туди. Зближився на пальцях, розв'язав личко i звiльна вiдчинив дверi.

І бачить дуже красну стайню, а в тiй стайнi жолоб золотий, а до жолоба прив'язанi три краснi конi. Один чорний, другий сивий, а третiй бiлий, як снiг. Той останнiй обернувся до хлопця i каже:

– Іванцю душко, вiзьми тi три яблука, що от там лежать на вiкнi, сiдай на котрого з нас i втiкай враз з нами, тодi звiльнишся вiд тих розбiйникiв.

Хлопець не дався два рази просити, ухопив яблука, сховав за пазуху, сiв на сивого коня, i всi враз лiсами швидко, мов вiтер, погнали.

Вже ся лiс закiнчив. Через галуззя дерев указовалося поле. Аж ту загудiла земля, а незабаром з'явилися розбiйники i женуть за утiкаючими що тiлько сил стане.

Тогдi кiнь чорний каже:

– Не лякайся нiчого, вiзьми тiлько одно яблуко з-за пазухи i кинь його поза себе.

Як тiлько Івась тое вчинив, так зараз з того яблука вирiс за ними великанський лiс. Конi помчали далi, лиш незабаром загудiло знову, i женуть за ними розбiйники. Тая запора не дуже iх спинила.

Тогдi каже кiнь бiлий:

– Вiзьми друге яблуко з-за пазухи i кинь його поза себе.

Івась так зробив, а за ними розлилася глибока i широчезна рiка. Розбiйники скочили у воду, переплили на другий берег, i не багато бракувало, щоб iх усiх не пiймали.

Тогдi каже кiнь сивий, а на ньому iхав наш Івась:

– Вiзьми трете яблуко з-за пазухи i кинь його поза себе.

Івась так вчинив, а вмить запалав вогонь широко i далеко, так, що не можна анi його обiйти, анi до нього приступити. А бiлий кiнь мовить до Івася:

– Ми врятувалися, можемо вiдпочити – вже розбiйники за нами бiльше гонити не будуть. Чи бачиш ти се велике мiсто, де то церков так багато? Де той гай зелений, там розлучимося з собою. Ти iди до того мiста, до палацу самого короля i стань там на службу. Як коли нас затребуеш, прийди в тое ось мiсце, засвисти три рази, а ми тобi на помiч станем.

Івась iзлiз з коня, дуже жалко му ся вчинило, що з ними розстатися мусить, бо ж вони йому всюди таку добру раду давали. Як конi ся розбiгли, пiшов вiн поволi до того величезного мiста до палацу самого короля.

Прийшов на подвiр'я i питаеться, чи не дiстав би вiн тут службу. Якась служанка переходила i каже:

– Заведiть го до палацу, там власне потребують коминяра. Івась пiшов i станув на службу.

Незабаром настала велика вiйна. Сам король з вiйськом вибрався на тую вiйну. І наш коминяр рад був iти, але велiли му дома зостатися i дозирати п'ецiв.

На третiй день приходять вiстi, що король побитий, а жовнiрiв порозганяли вороги на всi сторони. Іще раз загадав король боротися з ворогом, що безправно напав на його землю, сiв на коня, позбирав жовнiрiв у купу, i знову битва ся зачала. Але й цього разу не дуже iм ся щастить, а ворог гору бере.

Аж ту на краснiм коню iде лицар, весь в залiзнiй збруi, поклонився королевi та старшинi вiйськовiй i гей що на ворога. Все, що пiд руку попаде, на смерть убивае, нiхто перед ним встояти не може. Вороги розлетiлися, як полова.

Король втiшений, що звитяжив, кличе лицаря до себе i питае його:

– Що хочеш за тую послугу, котру менi вчинив, освободив мене i царство мое вiд лютого ворога?

– Найсвiтлiший королю, – каже лицар, поклонившись, – коли вже така ласка ваша, то дайте менi на письмi, що як схочу, то менi дасте найстаршу доньку за жiнку!

Король охоче пристав на це, виладив письмо i приложив печатку. Лицар втiшений, що по його волi стало, ухопив письмо, сiв на коня, тай щез, як мряка.

А був то нiхто iнший, тiлько Івась-коминяр. Як скоро король поiхав на вiйну, так вiн побiг до зеленого гаю, там де ся з кiньми розстав. Свиснув три рази. Конi його в сей час надбiгли – на однiм з них знаходилася збруя, вiн ii вбрав i поiхав на вiйну.

Радiсть велика пануе в замку королiвськiм, що ворог побитий. Гостей повно ся наiхало, день i нiч бенкетують. Всi розповiдають о тiм лицарю, що то приiхав королю на помiч так в добрий час, а нiхто не знае сказати, де вiн си потiм дiв. Коминяр чув усе i радувався незмiренно.

Не минуло i десять недiль, як ось знов дають до короля знати, що той сам ворог йде з великим вiйськом на нього. Король зiбрав вiйсько i ударив на ворога, що без причини плюндруе по його краях. Але ледве зачалася битва, вже король мусiв з пляцу уступити – а ворог одних убивае, других в неволю бере. Ой, зла хвиля прийшла на короля, вiн ся обзирае, чи знову лицар не над'iде, що го перший раз з бiди освободив.

Вже мали самого короля в неволю взяти, як на сивiм коню указався лицар весь в срiбнiй збруi, б'е, забивае все, що му ся пiд руки навине, – вороги, як зайцi, розлетiлись на всi сторони.

Король втiшений питаеться знову лицаря, що вiн хоче за ту велику прислугу, яку му вчинив.

На тое вiдповiдае лицар:

– Найяснiший королю! дай ми на письмi, що як тя просити буду о середущу доньку за жiнку, то вчиниш мою волю!

Король охоче на те пристав.

Через цiлу осiнь та зиму не важився ворог край непокоiти, лиш як тiльки весна настала, то вже знов зачав вiн воювати.

Король вийшов з вiйськом навпроти ньому. Щастя якось му i днесь не дописуе. Вiйсько його збили i розiгнали, а вiн сам попався в неволю. Нема вже рятунку Аж нараз явиться Івась в золотiй збруi i на чорному, як галка, коню. Зiбрав розсипане вiйсько до купи, ударив на ворога, убивае, що ся навине, i з тяжкою бiдою звiльняе короля. Серед тоi кривавоi биятики ранений вiн тяжко в ногу.

Король, втiшений, власною хустиною ногу йому обв'язав, став му дякувати i питатися, чим мае вiддячити таку велику послугу. Івась не жадае нiчого, тiлько щоби му дав на письмi, що, як пришле в свати до наймолодшоi доньки, най му вiдмови не буде.

Король пристав на тое i просить го, щоби з ним iхав до палацу. Вiн подякував за ласку сiв на коня тай махнув свiтами.

Всi ся дивували дуже i радi би знати, хто се такий, що вибавив царство i короля вiд нехибноi заглади.

Тихцем потiм вернувся коминяр до замку, позносив дерево тай топив у п'ецу.

Раз спав вiн в сiнях, де то королiвськi посiпаки переходили, а так му ся на сон зiбрало, що вся служба давно вже повставала, а вiн ся анi рушить. Спить i спить, вже полудне не далеко.

Служниця переходить тудою i каже:

– Вставай, небоже. Що так довго лежиш? Час вже далi полуднувати.

І дивиться, а вiн мае хустиною самого короля ногу позавивану. Вчинила вона великий крик, що вiн мусiв тую хустину у короля вкрасти.

Завели го до короля, а коли тамка станув – придивився король до тоi хустини i каже, що це та сама, що нею обв'язав ногу тому славному лицарю, котрий звiльнив його вiд нехибноi смертi. Лиш як ся тое могло стати, щоби якийсь коминяр мiг бути тим славутним лицарем, то в жоден спосiб зрозумiло йому не було.

Івась поклонився королю i просить, щоби дозволив му тiльки на годину з замку вiддалитись, а тодi вся правда ся укаже. Король пристав на тое.

Івась чим скорше вибiг за мiсто до зеленого гаю, свиснув, конi ся позбiгали – зодягнув золоту збрую, сiв на сивого коня i так пустився iхати на подвiр'я королiвське. А там панiв повно та князiв, радi б побачити того лицаря, що ся так дуже вславив. Сам король з доньками помежи ними знаходиться. Музики грають, у всiх церквах в дзвони б'ють, зi всiх сторiн люди, мов на прощу, зiйшлися.

Наш Івась в'iхав на замок – випружився на конi, мов струна, а такий гордий i бундючний, нiби який генерал. Люди не хочуть дати вiру, що ось це той сам коминяр, що недавно служив у короля. Всi ся розступають. Івась спинив коня аж перед самим королем, вiддав поклiн i витягнув з-за пазухи всi три письма, власною рукою короля писанi, де в кождiм письмi прирiкае король одну з доньок за жiнку му дати.

Івасьовi припала наймолодша до серця, тоту зараз посватав. Незабаром було весiлля, таке славне, за яке нiхто не чував. Гостей напхалося без лiку. Через три недiлi бенкетувалися.

Третього дня по весiллю каже Івась до жiнки, що вiн е син хлопа, що таке а таке з ним ся стало. Вiн рад би подивитися до старенького отця, що там бiдняка робить, десь за ним дуже банувати мусить.

Королiвна повiдае на тое:

– Їдь, iдь хоча б i днеська, i я з тобою, коли велиш, охоче поiду

Іван вислав послiв наперед, щоб глядали вiтця, сам зась вибрався з цiлим двором за ними.

Дорога вела через той лiс, де в великiм домi розбiйники сидiли. З того дому тiлько вже тепер згарища зостались. Як в'iхали на поле, побачив Івась свого старенького татуся, як неборачище за плугом ходив i за бичатами: «соб! собе!» покликував.

Івась розрадувався дуже i пустився до старого, щоби го звитати, але жiнка каже:

– Стiй, зачекай! Тато би ся встрашили, i могли би захорiти, тра перше послiв слати, щоби iм сказали, що iх син ту недалеко.

Вислали послiв, а тi заповiли старому, що iх пан, зять самого короля, рад би ся з ним видiти. Старовина, як тое учув, здержав бичата, зняв шапку з голови i не може ся дивом здивувати, звiдки стiлько люда так красно одягнутого коло нього взялося.

А ту iде карета, вiд золота та срiбла полискуеться, шiсть коней бiлих, як снiг, ю тягнуть. А в тiй каретi сидить королiвна. Коло карети на бiлому коню iде королевич стрункий а моторний. Чоловiк, як се побачив, упав на колiна тай похилив голову.

Королiвна, коли подивилася на сивого, мов голуб, татуся, з великоi втiхи аж заплакала, а Івась скоро скочив з коня, припав до вiтця, в руки та в ноги цiлуе та мовить:

– Татунцю мiй солоденький, серденько мое, та ви вже вашого Івася не впiзнали, що то п'ять лiт тому в тiм лiсi загиб.

Старий не вiрив очам своiм, чи то ся в снi, чи на явi дiеться, сльози, мов горох, пустились цюрком з очей, тулить дитину свою до серця i каже:

– Івасейку, синочку мiй, голубчику мiй, зозуленько моя, та я вже мiй вiк за тобою переплакав, звiдки ти ся ту взяв, та звiдки ж у тебе такi статки? Гей, небоже, чи не кривдою людською ти ся того доробив?

І дивиться синовi в очi, рад би правду вiд нього дiзнатися.

– Нi, татку – каже королiвна, котра, заким старий схаменувся, вже го красненько звитала, – ваш син а мiй муж не кривдою людською збагатився, йому вже Бог таку долю щасливу судив.

І розповiв Івась все, що му ся де притрафило, же вiн хоча королевичем став, а таки душi своеi не запропастив.

Старий, втiшений дуже, забрав iх з собою до села, де всi люди зiйшлись на гостину, яку королевич справив.

На другий день хотiв Івась забрати вiтця з собою до своiх палацiв, щоби старий свiй вiк в щастю та в утiсi опровадив. Лиш старий не пристав на тое, тiлько каже:

– Не для мене замки i палаци твоi, iдь щасливо, мiй сину. Най тебе Бог на всiх твоiх замислах благословить, що в щастю та достатку о твоiм старiм татуню не забув. Ту я ся родив, ту проживав, ту мою небiжку землею вкрили, ту вже гадаю i вмирати, iдь з Богом домiв, я втiшений, що знаю, що жиеш та щасливий, а як Бог дасть хрестини, то ми дай знати, я приiду, щоби внука побачити i пригорнути до серця свого.

Син вiд'iхав. Небавом помер старий король, Івася обрали всi за короля, бо дуже ж то розумний був. І дав му Бог сина. Зараз слав до вiтця i просить, щоби на хрестини приiхав.

Старий заложив стару шкапину до воза i приволiкся до замку. Цiлий двiр, навiть сам владика вийшли навпроти нього. Як тiлько над'iхав, так зараз зачали стрiляти, музики заграли, всi вiтали го красненько.

Вiн зняв шапку, тай звiльна пiшов до церковцi, що близько палацу стояла. Ту помолився Богу i подякував за таку велику втiху, яку на тiм свiтi дожив, – а як принесли внука до хресту, взяв го на руки i поблагословив. Та вже звiдтодi й лишився жити iз сином i внуком у добрi та достатку.




Кобиляча голова


Були дiд i баба. Дiд мав свою доньку, а баба свою. Дiдова була роботюха, яких мало, до всякоi роботи не полiнувалася, найранiше вставала, i вдома лад зробила, i на заробок пiшла, i найпiзнiше йшла спати. До жнива не було iй рiвноi в цiлiм селi, i не було над ню луччоi прялi. Вона старалася i на себе, i на тата, i на мачуху, i сестру, i коло всiх ходила. За тое бабина донька була лядащо, а iно любила багато iсти, а пити, а музику, а при всякiй роботi дрiмала. До кужелi уже ii i не мож було добудитися. З курами лягала спати, а вставала тодi, як уже сонце пiдiйшло на три хлопи. А не мож було нiчого iй сказати, бо зараз обi з мамою скакали до очей, як гадя. Ба i кого били? Дiдову доньку. А хто добрий? Нема понад бабину дiвку. Уже така дiдова недоля, що не годен був далi терпiти, повiдае:

– Ходи, дитинонько, ти iм не догодиш, поведу тя на службу.

Забралися, iдуть, а йшли через лiс. Повiдае старий:

– Іще, дитинонько, назбираемо ломакiв, та занесемо додому, бо тотi нероби не будуть мати завтра з чого огню розложити.

Пiшов дiд в один бiк за патиками, а дiвка в другий, та заблудила. Щоби мала прийти ближче край лiса, то вона все далi в лiс, та десь зайшла в гущавину, де як живо iще не була. Дiд кличе, ходить, гукае, доньки нема. Думае собi – певно, мала додому пiти. Набрав ломакiв, iде додому, ба вдома нема. Баба i бабина донька тiшаться, смiються, а бiдний дiд плаче i плаче цiлу нiч.

А вона як заблудила, та й уже i смерклося, ходить, кличе, гукае, ходить i ходить, нi стежки, нi жадного людського слiду, а все густiший i густiший лiс. Що ту вночi робитоньки? Утомилася, сiла пiд дубом, тра уже ту ночувати на волю Божу, змовила молитву, поклони одбила, сидить i плаче. Аж ту дивиться, якесь свiтло. Іде навпрошки за свiтлом, iде, iде, а то в селi хатина.

Отворяе дверi, нема нiкого, лиш каганець горить на припiчку. Хатина як звичайно хатина. Думае собi, хто б ту не жив, а я таки ту зостану Побачила, що смiття багато, взяла мiтлу, замела чисто, потому взялася до начиння, помила, розложила огонь, заставила воду, постелила лiжко, сiла до кужелi та пряде. Аж ту щось в сiнях тур-тр-тр – пукае, вона отворяе, а то кобиляча голова.

– А ти що? – повiдае дiвка.

– То моя хата, доню, – повiдае кобиляча голова.

– А коли ваша хата, то не гнiвайтеся, що я ту заблудила.

– Нiчого, нiчого, доню, вiзьми пересади мене за порiг.

Взяла легенько, пересадила.

– Звари-но менi що iсти, – повiдае кобиляча голова.

– Вода уже кипить, – повiдае дiвка, – но не знаю, чим засипати.

– В комiрчинi всього досить, набери пшона i засип.

От вона зварила кашу, насипала миску, помастила, висадила кобилячу голову на скриню, пiдсунула перед писок. А як кобиляча голова наiлася, дiвчина подала iй води напитися, а потому положила на лiжко тай сама трохи з'iла, помила начиння, сiла пiд кужелею, пряде. Рано, iще кобиляча голова спала, вона схопилася, принесла дров, води, розпалила, наставила обiд, хату замела i далi пряде. Збудилася кобиляча голова, вона ю вимила, вичесала, нагодувала, напоiла, пересадила через порiг, тай кобиляча голова пiшла собi, де там хотiла.

Так була кiлька недiль, аж одного разу повiдае до неi кобиляча голова:

– Ну, доню, ти менi стiльки вiрно служила, треба тобi щось дати, та, може, схочеш пiти до твого тата. Подивися в мое праве вухо. – Дiвка дивиться, а там з вуха щось вистае бiлого. – Тягни тото, що там е, – повiдае кобиляча голова. – Вона потягнула, а то тягнеся i тягнеся таке велике бiле верето (бiлавка). – Розстели на землi. – Вона розстелила.

Кобиляча голова прихилила вухо, а ту з вуха як вiзьмуть сипатися коралi, грошi, хустки, сорочки, запаски, ба i сукмана з сивим баранцем, i кожух, i всяка всячина, тiльки що ледве кiнцями зав'язала, та що собi iно здужала завдати. Вона красненько подякувала за службу, поцiлувала кобилячу голову, тай пiшла, а iще кобиляча голова покотилася перед нею аж до стежки, щоби не заблудила.

Приходить додому, повiдае все, показуе свою заслужчину; баба i бабина донька аж зубами скриголять зi злостi, дiд тiшиться, що його дитина жие, та стiльки собi заслужила, ба i сусiди сходяться, оглядають, а не можуть надивитися. На другий день як присiла баба дiдову доньку, конечно веди мою там на службу, то добра дитина, вона iще бiльше всього принесе.

Ведуть бабину доньку до кобилячоi голови на службу. Там ю зоставили, а самi додому пiшли. Бабина донька лиш розглянулася в хатi тай взялася бушувати по всiх кутах, по полицях, по комiрчинi, не хотiлося iй розкладати огню, взяла собi хлiба, масла, знайшла i печену ковбасу, i горiлку, наiлася, напилася, лягае на постiль, спить. Увечiр приходить кобиляча голова, пукае пiд дверима, нема кому отворити. Пукае, пукае, аж збудилася бабина дiвка. Встае розчухрана, кляне, отворяе зi злiстю дверi, трунула кобилячу голову в чоло, вона бiдненька уже нiчого i не каже, а просить, щоби ii через порiг пересадила. Ой, як ii пересадила, то так, що мало всi зуби iй не повилiтали! Уже i не упоминаеться за страву, закотилася пiд скриню, лежить на землi.

На другий день уже сонце на три хлопи, бабина донька спить; де там тiлько сну набралося! Ба встае не умита без молитви, наiлася хлiба з ковбасою, випила горiлки тай викинула кобилячу голову за порiг. Така то ii служба була. В хатинi смiття повно, начиння не мите, нi нитки не напряла, iсти не зварила, бо не хотiлося легкоробi йти за патиками i по воду, тай цiлу службу лиш переiла i переспала. Аж ту раз повiдае кобиляча голова:

– Треба тобi, доню, заплатити за твою службу.

– Ой, заплати, заплати, – втiшилася дiвка, – тото я тебе надвигалася, напересаджувалася.

– Подивися, – повiдае кобиляча голова, – в мое лiве вухо. – Вона дивиться, а там щось красненького. – Тягни тото, що там е.

Тягне, а то знаете що було? Вуж, а за вужом як посиплються гадини, як обскочуть мою бабину дiвку, закусали на смерть. А баба вдома виглядае, а виглядае, а свариться з дiдом:

– Що там твоя донька принесла! Пхе! От побачиш, що моя принесе: сукнi шовковi, а коралi такi великi, як бараболi, бо то роботюха, не така лядащо, як твоя.

А доньки не видно i не видно, ба i мiсяць, i два, i три, нема. Іде баба сама по доньку. Приходить, а з доньки уже iно костi.




Казки в записах Івана Франка

Пiп на казаннi



Був собi пiп, який дуже не любив казання говорити. То однiеi недiлi виходить на казальницю i каже:

– Моi милi парафiяни, а знаете, про що я вам нинi буду казання казати?

– Нi, не знаемо, – кажуть люди.

– Та коли ви не знаете, то й я не знаю, – сказав пiп та й злiз iз казальницi.

На другу недiлю знов пiп виходить на казальницю.

– Моi милi парафiяни, а знаете, про що я вам нинi буду казати казання?

– Знаемо, – кажуть люди.

– Ну, коли знаете, то нема вам що й казати. Кажемо всi вiд всiеi душi!

Приходить третя недiля, вже собi люди мiркують, як би його перехитрувати? Змовилися собi… Вилазить пiп на казальницю.

– Моi милi парафiяни, а знаете, про що я вам нинi буду казати казання?

То одна половина людей у церквi каже: «Знаемо», а друга каже: «Не знаемо».

– Так? – каже пiп. – Ну, то добре. Хай тi, що знають, скажуть тим, що не знають.

Та й уже було по казанню.

Записав І. Франко в с. Батятичах




Блошинi рукавицi


Був собi один цар i мав одну доньку. Донька та була дуже красна i дуже розумна. Коли доросла, почало багато щонайкращих царевичiв свататися до неi, та вона не хотiла за жодного йти, бо всi iй видавалися дуже дурними. Що батько iй не казав, – нiчого не допомагало. «Не пiду та й не пiду за такого дурня!» – от i вся ii мова.

– Але де ж ти вiзьмеш розумних, коли всi однаковi? – говорив батько.

– Ну, то буду чекати, доки не трапиться такий, якого я хочу.

Чекае вона, чекае, – царевичi приходять i вiдходять, а жодний iй не до вподоби. А один, сусiднього царя син, дуже сподобав собi царiвну, але боявся приступитися, щоб i його не вiдправила.

Далi, як батько почав дуже наполягати, щоб таки виходила замiж, вона зробила ось яку штуку. Зловила, вибачте, блоху i всадила ii в казанок з маслом. Там вона впаслася i виросла така велика, як добрий кiт. Тодi наказала царiвна ii вбити, зняти з неi шкуру, вичинити i зробити з тiеi шкурки рукавички. Розумiеться, усе це робилося у найбiльшiй таемницi. Тодi й каже царiвна татовi:

– Ну тепер я зроблю вашу волю i вийду замiж лише за того, хто вгадае, з чого отi моi рукавички зробленi.

– Добре, – каже батько i наказав розголосити по всiх краях, що хто вгадае, з чого у царiвни зробленi рукавички, той буде ii мати за жiнку.

Знов пустилися королевичi i царевичi, як до меду, але де там! Жодний не вгадае, i вона зо всiх насмiхаеться, проганяе вiд себе.

Дiйшла до того сусiднього царевича ця чутка, i подумав вiн собi: щось тут мусить бути неспроста, коли так важко вгадати, з чого тi рукавички.

Рад би i вiн пiти та спробувати щастя, але й боiться: ану ж не вгадае – нажене, та й тодi i вся надiя пропаде. Стiй, – думае собi, – треба знайти якийсь вихiд!

Перебрався вiн дiдом-жебраком i пiшов до того мiста, де та царiвна. Зайшов там на нiч до якогось старого кушнiра на краю мiста. Ну, як звичайно, стали собi бесiдувати. Слово по слову, кушнiр почав розповiдати про царiвну, яка то вона гарна i мудра та хитра: штуку вигадала таку що i свiт не чував, i тепер насмiхаеться з бiдних паничiв.

– Та яку штуку видумала? – питае царевич, нiбито нi про що не знае.

– А таку штуку, – вiдповiв кушнiр, – що сказала вигодувати блоху, зняти з неi шкуру, а вiдтак я ту шкуру вичинив i зробив iй з неi рукавички. Отже, вона тими рукавичками всiм паничам забивае баки: котрий, каже, вгадае, з чого вони, за того пiду. А котрий не вгадае, того проганяе з ганьбою.

«Постiй, – думае собi царевич, – тепер я тебе маю! Але й вiдплачу я тобi за твоi насмiхання!»

На другий день йде вiн, переодягнений дiдом-жебраком, до царських палацiв i просить, щоб його завели до царiвни, бо вiн хотiв би спробувати щастя.

Слуги змiряли його очима, що вiн такий шолудивий та обiдраний, але нагнати його не могли, бо мали вiд царя твердий наказ допускати кожного.

Входить царевич, а царiвна, навiть не дивлячись на нього, виставляе руку i питае коротко:

– Вгадуй, з чого це?

Вiн, розумiеться, того не злякався, приступае, обмацуе, обнюхуе, а далi каже:

– Бодай ви, пануню, здоровi були, та з блохи!

Вона скочила як обпарена, глянула на нього, а то дiд-жебрак, шолудивий, обiдраний. Аж потерпла вся. Але що було дiяти? Отець та iншi мiнiстри бачили те все, i годi iй було взяти назад свое слово.

– Ну, доню, – каже цар, – чого ти хотiла, те й маеш! Вибирала ти, вибирала, та й от що вибрала, бери ж тепер, що тобi суджено!

Бачить вона, що не жарти, – погодилася. Хочуть того дiда перебрати по-панськи, та ба, нi, вiн не даеться.

– Я жебрак з дiда-прадiда, куди менi до панського одягу! Який тут стою, такий i до шлюбу пiду!

Що цар напросився, що царiвна налютувалась i наплакалась – нiчого не допомогло, мусила таки з дiдом шлюб брати. А скоро по шлюбi дiд i каже:

– Ну, жiнко, тепер ваше панування скiнчилося, тепер переходите на мiй хлiб i мусите йти зi мною за жебраним хлiбом!

Скидайте своi панськi плаття й одягайтеся в таке, в якiм я ходжу, бо нам панський одяг не до лиця.

Знов просьби, знов плачi – нi, непорадна година з дiдом, як уперся, так на своему i стоiть.

Вже цар давав йому грошi i поле, i хати – так нi, не хоче та й не хоче.

– Я дiд-жебрак, i не треба менi вiд вас нiчого. Тiльки жiнку я вiд вас беру, бо вона мусить iти зi мною, а свое добро сховайте собi! Мое добро – торба й палиця, бiльше нiякого добра менi не потрiбно!

Тодi цар розгнiвався страшно на зятя i на доньку та й каже:

– Та, коли так, то iдiть же собi, куди хочете, i не показуйтеся менi на очi, i не признавайтеся до мене! Не хочу нi чути, нi знати про вас!

А дiдовi це байдуже. Вiн почепив собi i жiнцi по двi торби на плечi, палицi в руки та й пiшов з нею у свiт за жебраним хлiбом.

Ішли вони, iшли, аж зайшли до того мiста, де був того царевича, а ii мужа, батько. Царевич вибрав собi якусь нужденну хатку на краю мiста, лiплену з глини, з одним вiконцем, та й каже:

– Це мого дiда i прадiда хата, тут будемо жити. Я буду ходити по селах i мiстах за хлiбом, а ти будь дома, вари, пери, пряди сусiдам за грошi, бо грiх i тобi задарма хлiб iсти.

Живуть вони так день за днем. А вiн все рано встане, торби на плечi та й хильцем-хильцем до царського двору, до свого батька. Розповiв батьку все, як йому вдалася штука i яка добра жiнка iз тiеi царiвни зробилася, як його слухае i любить. Старий цар так утiшився, що й годi! Ну, загадали вони аж тепер справляти велике царське весiлля. Листи пишуть до усiх царiв i королiв, щоб з'iжджалися на гостину, а в дворi рiжуть, печуть, смажать таке, що запахи аж по цiлiм мiстi iдуть.

Отже ж, одного вечора приходить царевич до своеi халупи, до жiнки, приносить трохи хлiба, але мало. Вона дае йому якусь юшку, вiн того не хоче iсти.

– Чому ти що лiпшого не звариш? – до неi.

– Та звiдки я вiзьму лiпшого? – каже вона. – Ти приносиш мало, а я запрясти не можу, важко тепер iз заробiтками, та й не звикла я до того.

– Ну, постiй, нараджу я тобi зарiбок, – каже вiн. – Є тут у мене ще трохи грошей, то я накуплю тобi питва, чарок i пляшок, сиди в хатi та шинкуй!

– Добре.

Пiшов вiн рано знов нiби на жебри, а вона сидить в хатi i шинкуе. Аж вiн живенько побiг до сво'iх воякiв i каже кiльком:

– Там на краю мiста шинкарка торгуе, iдiть i наробiть iй збиткiв!

Тим лиш подавай таке! Пiшли до шинку, накричали, посуд побили, не заплатили нiчого та й пiшли. Приходить чоловiк вечором, а вона сидить та й плаче.

– Що тобi? – питае вiн.

– Та от, – каже вона, – якiсь тут жовнiри прийшли, посуд побили i не заплатили нiчого.

– Ну, кепська з тебе шинкарка, – каже вiн, – але не бiйся, я вже зумiю позбутися злиднiв. На завтра треба буде iнакше зробити. Я тобi ще за решту куплю горшкiв, сядеш собi в мiстi та й будеш продавати.

– Добре.

А раненько вiн знов побiг, наказав кiльком воякам сiсти на коней i наробити тiй гончарцi збиткiв. Тi – на коней, iдуть нiби повз неi, – аж тут один за iншим вдаряе коня – нiби кiнь сполошився, та мiж горшки: всi дочиста потовкли.

Вечором приходить той додому, а жiнка плаче.

– Що тобi? – питае вiн.

– Та от, – розповiдае вона, – нещастя мое з тими жовнiрами. Над'iхали якiсь на конях, конi iхнi сполошились – всi горшки перетовкли.

– Ну, ну, – каже вiн, – не плач, якось-то буде. А от я тобi пораджу iнший зарiбок. Навiдалась би ти до царського двору! Чув я, що там велику гостину готують, то допомогла б трохи на кухнi: води принести, замести, дров пiдкласти – то все-таки i сама поiла б чогось доброго, i менi принесла б. Ану, пiди завтра!

Що тiй бiднiй робити? На другий день прибрала в хатi та й пiшла. Прийняли ii там: порядкуе вона, носить воду, дрова, кухню замiтае, м'ясо на рожнах обертае. Правда, кухар iсти не шкодував, а ввечерi, коли вона вже збиралася йти додому i просила, щоб дав iй дечого i для чоловiка, вiн казав понасипати iй у дванадцять маленьких горщикiв потроху всякоi страви. Як же тут те забрати? – мiркуе вона, а кухар порадив iй, щоб понанизувала усi тi горщики на полотно й оперезалася ними, – це було б найкраще. Зробила вона так i вже збираеться iти, аж тут царевич крикнув до неi, щоб занесла до покою гостям води. Вхопила вона срiбну коновку i несе. А там уже музика грае, танець починаеться. Царевич став перед нею та й дивиться, а вона не пiзнае його, навiть iй не на гадцi, щоб то мiг бути ii чоловiк.

– А чия ти, молодице? – питае царевич.

– А тут одного дiда, що живе на краю мiста.

– Але ти, як бачу, гарна, – зовсiм би тобi не годилося бути дiдовою жiнкою. Я б не знати за що заклався б, що ти й танцювати вмiеш.

– Та де менi до танцю, – вiдмовляеться вона, а тут сама аж тремтить зi стиду i страху.

– Ану, спробуймо! Гей, музики! – крикнув царевич, ухопив ii, музика заревiла, а вiн давай з нею танцювати. Та бiдна опинаеться, вiн нею крутить i сюди, i туди, уся страва в горщиках, що у неi поприв'язуванi до пояса, розливаеться, обляпала ii вiд нiг до голови – але царевич не зважае. Гостi регочуться, а ii все лице горить зi встиду, а далi як заплаче, та тому до нiг, щоб ii пустив. Тодi вiн змилувався, пiдняв ii та й питаеться:

– А що, ти мене не пiзнаеш? – Вона дивиться на нього та й нiчого не каже. – А то вiдколи у нас такий закон, щоб жiнка чоловiка не пiзнавала? Я ж твiй чоловiк, а ти моя жiнка!

Тут вiн розповiв iй про все, як це усе сталося, наказав ii зараз переодягти по-царськи. Аж тут ii батько над'iхав – ну, то, певно, що здивувався, коли побачив свою доньку царiвною, бо вiн же ii вiддав за дiда.

Там то вже бал був, можете собi уявити! Вилами молоко iли, по борщучовнами плавали! І я там був, мед-вино пив; по бородi текло, а в ротi сухо було.

Мiсце запису не вказане.




Казки в записах Осипа Роздольського

(1872–1945)





Народився на Збаражчинi. Був збирачем i дослiдником украiнськоi народноi музики та фольклору. Зiбранi ним матерiали опублiкованi в «Етнографiчному збiрнику» НТШ: «Галицько-руськi народнi казки» (1899), «Галицькi народнi новелi» (1900) та «Галицько-руськi народнi мелодii» (Ч. 1–2,1906–1907).

Записи казок походять з Бродiвщини.





Чоловiк без страху, вдячний мрець i заклята царiвна


Та був такий iден чоловiк, котрий не знав, що е бiда на свiтi. Запитався своiх батькiв:

– Батьки, ви вже в свiтi прожили, що то е в свiтi за бiда?

Вiдказали йому батьки:

– Ей, сину, сину – е велика бiда.

Тодi вiн питае:

– Тату мiй i мамо моя, чи ви мене дуже страшите? Яка то е бiда? А до того всього я нiц не знаю робити – як я далi буду в свiтi жити?

Вiдповiдали йому отець i мати:

– Сину, сину, вдайся до якогось ремесла.

Ну, а вiн питае:

– До якого ж я ся вдам?

Каже йому отець йти до кравцiв – вiн не хотiв, до шевцiв – вiн не хотiв… Скiльки е ремесла на свiтi, вiн до жадного не хотiв пристати – лише одне собi вибрав: до дзигармiстра. Так дзигарки робити щоб вiн умiв добре. Завiв його отець до дзигармiстра i каже так:

– Прошу, майстре, навчiть мого сина.

Той каже:

– Добре, навчу вашого сина, але дасте менi п'ятдесят рублiв.

Згодилися на три роки. Почав хлопець майструвати – то до трьох мiсяцiв вiн знав лiпше дзигарки робити, як сам майстер.

Як минуло три роки, пише вiн до батька свого, аби по нього приiхав. Но, приiхав до нього його отець. Побачив майстер через вiкно, що батько йде (а був той майстер чарiвником), та й закляв усiх своiх челядникiв (а було iх трьох разом з хлопцем), що стали усi три голубами сивими. Повилiтали голуби на жердину та й сидять.

Приходить отець до хати i каже звичаем:

– Слава Богу Ісусу Христу!

Вiдказуе йому майстер:

– Слава навiки!

– Майстре, майстре, а де мiй син?

– А, – каже, – подивiться: онде на жердцi сидять. Як пiзнаете свого сина, котрий ваш з тих трьох, то си його заберете, а як не втрапите на него, то ваш син буде моiм сином.

Став вiн мiркувати i не знае, що тому майстру вiдповiсти.

А його син тим часом сидить в серединi i дивиться на нього, на свого батька, та показуе: я, я, я! – так дзьобом нiби.

Вiдповiдае батько тому майстрови:

– Я буду вгадувати. То, – каже, – майстре, мiй син, котрий в серединi сидить.

І позлiтали голуби, i стали такими челядниками, як були перше, людьми. Дав отець п'ятдесят рублiв майстрови i своего сина забрав додому.

Та син, як перше не робив нiц, так i, як забрав його отець додому, i потiм не робив нiц.

Каже той син по якiмсь часi:

– Тату, тату, скажiть ви менi, що люди повiдають, чи е бiда на свiтi, а я би хотiв ii видiти.

Каже отець так:

– Сину, сину, най тебе Пан Бiг боронить, аби ти хтiв ту бiду одну знати, та бiда е у дворi у пана.

Покинув вiн своiх батькiв i пiшов до двора. Пiшов до двора, але що ж, став за економа: сiв на коня та й iздить собi коло людей. Люди роблять, а вiн собi iздить. iздить та й думае: «То не е правда, що моi батьки повiдали. У дворi жодноi бiди нема».

Аж почув вiн людський поговiр, що у войську е бiда. От покинув вiн двiр та пiшов до войська. Був вiн мудрим чоловiком, вiдразу у войську став офiцером. Сiв си на коня i iздить, командуе войськом, i жодноi бiди нема.

Раз пiшов вiн в компанii з двома капiтанами на одну забавку. Почали собi ся балювати, забавляти, i став вiн про свое життя оповiдати.

– Я служу, та не знаю за що, бо я би радо ся з бiдою видiв, але не можу.

Вiдповiдають йому:

– Та ж ти допiру молодший офiцер, тому ще бiди не знаеш, а ми вже е капiтанами i стiльки знаем бiди, що нам ся вже не хоче iз нею видiти.

От вже по забавi зiбралися всi три на спацер. Отже ж приiхали на три дороги. А хлопець задрiмав трохи та й упав з коня, а як ся схопив, то не вздрiв, котрою дорогою тi два капiтани поiхало. І ставши, си подумав, що то вже бiда. Сiдае на коня, iде далi сам. iде, iде, тай ухопила його нiч. Заiжджае вiн до гостинницi i проситься на нiч. Хоче не хоче, але переночувати мусить. Жид дав йому стайню для коня, дав покiй для хлопця. Той повечеряв i положився спати, але спати не спить, дивиться – встае жид уночi, свiтить свiчку, бере гарапник великий у руки та й iде коло його лiжка до льоху. Мудрий офiцер, пiдвiвши голову, слухае: б'е жид раз – чути «ой!», б'е жид дванадцять разiв – i дванадцять разiв чути «ой!».

Вертаеться жид, гасить свiчку, лягае спати, але офiцер зовсiм не спить i собi наслухае. Встае жид о дванадцятiй годинi вночi, бере гарапник, iде знову попри його лiжко в той самий льох, знов б'е дванадцять разiв, i дванадцять разiв чути «ой!» Знов вертаеться понад його лiжко, лягае спати. Шоста година ранку – жид знову встае, свiтить свiчку, бере гарапник, iде попри його лiжко в той самий льох i знов б'е дванадцять разiв, i знов чути дванадцять разiв «ой!». А офiцер уважае. Та й по тому всьому лягае жид спати. Встае рано, дае офiцеровi снiдання, коневi обрiк, звичайно, як повинно подорожньому зробитися.

Питае жида офiцер:

– Пане орендарю, скажiть ви менi: що то у вас за дiло було тоi ночi?

Вiдповiдае йому орендар:

– Гирсти, пане, яке дiло?

– Що пан ходив три рази до льоху i бив по дванадцять разiв нагайкою, i щось дванадцять разiв кричало: «ой!?

Вiдповiв йому орендар:

– Того не можу нiкому оповiсти.

– Менi можеш сказати, бо я нiкому не розкажу.

– Гирсти, пане, як ви менi присягнете, що нiкому не скажете, тодi я вам оповiм щось.

Офiцер присягнув йому, що нiкому не розкаже.

– Прошу пана, – каже жид, – був колись iден господар, що мав великий маеток, але все пропивав у мене та й на п'ятдесят рублiв заборгував ще. От вiн умер i менi той борг зiставив. Пiшов я на цвинтар, викопав його зi землi i тi п'ятдесят рублiв йому одбиваю.

Офiцеровi жаль ся зробило того чоловiка, вийняв п'ятдесят рублiв з кишенi i дае жидовi:

– Вiзьми того чоловiка, занеси назад на те саме мiсце, закопай його.

Як дiстав жид грошi за той борг, то занiс i закопав назад того чоловiка.

Збираеться собi офiцер рано, iде далi в дорогу. Так iде дорогою, iде, iде – аж виходить навпроти нього золотий панич i все так, як офiцер iде конем хутко, так той панич бiжить ще хутчiше. Та й спиняе його i красно дякуе.

Питае офiцер:

– Хто ж ти такий?

– Ой, – вiдповiдае той, – я е того чоловiка душа, за котрогось ти дав п'ятдесят рублiв. Пане, я знаю, за чим ти iдеш. Ти iдеш за бiдою шукати, але лише послухай мене, все добро тобi учиню, iдь, – каже, – до того i того лiсу, а в тiм лiсi стоiть палац iден пустий. В ньому е королiвна заклята в дiдька. Як ти ii визволиш назад у вiру християнську, то будеш паном i королем.

І дякуе йому:

– А за то, щось мене визволив вiд того жида, котрий мое тiло катував, то най тебе Бог стократ нагородить. І лише абись нiчого не боявся.

Приiжджае офiцер до лiсу, а там стоiть палац великий-превеликий. Заiжджае вiн до палацу, чуе луну якусь, чути, як грають i спiвають, але не видно нiчого.

Беруть йому коня доглядають, йому iсти-пити приносять, що лиш вiн не забажае, так всьо мае, але нiкого не бачить.

Була вже година шоста, як? повечерявши, засвiтив вiн двi свiчки i книжку став читати. Аж приходить до нього ведмiдь страшний i великий та й каже:

– Добрий вечiр, пане! Прошу ласкавого пана всьо, що хоч собi робити, iно тiльки до нiкого не обзиватися.

І зник.

Була то година одинадцята чи пiв до дванадцятоi.

Аж приходять до нього отець i мати його.

– Сину, сину, як ти тут ся маеш?

Вiн нiц ся не обзивае, iно тiльки сидить i книжку читае. Каже отець до матерi так:

– Е, та що ж, ми до нього прийшли, а вiн сi до нас не вiдзивае! Запалiм-но десять саженiв дров нараз i вкиньмо його в той вогонь, най вiн згорить. Бо ще й не е вiн королем, а вже до нас обзивати не хоче, а що ж буде тодi, як вiн королем буде…

Узяв його батько за ноги, мати – за голову, i розмахали, щоб його в той страшний вогонь вкинути, але Бог дав, що пiвень заспiвав. Не стало нi батька, нi матерi, нiкого.

Лiг вiн спати – спав до свiтла. Приходить ранок, дав Бог день, приносять йому i iдженя, i пиття, що лиш вiн собi замислив у своiй душi. Та вже вiн собi думае: «Страшне е це мiсце», – але чекае, що буде далi.

Носять все йому iдженя, пиття, пiснi спiвають, кричать:

– Вiват нашому царю! – але вiн нiкого не бачить.

Дав Пан Бiг другий вечiр (був красний обiд, був красний пiдвечiрок, була красна вечеря i йому, i його коневi), а вiн нiкого не бачить. Шоста вечора – приходить ведмiдь, лише вже одна частина – ведмiдь, а двi частини – людини, i каже так:

– Ясюню, коханий, прошу свое дiло сповнити.

Глянув вiн: красна панна на двi частини людина, а на третю – ведмiдь; але вiн ся до неi не обзивае.

В одинадцятiй годинi приходять два капiтани, котрi ся з ним на дорозi розлучили, i вiтаються:

– Як ся маеш, пане офiцер? – а той ся до них не вiдзивае. Отже вони кажуть один до другого: – Тут е студня дуже глибока, вкиньмо його до теi студнi. Бо вiн ще е тепер офiцером, а не королем, а як вiн зiстане королем, хто знае, що вiн з нами зробить…

Взяв iден за ноги, другий за голову i в ту студню понесли його кидати. Як йно його розмахали, як йно його в ту студню пустили, то в тiм часi пiвень заспiвав, i iх не стало. А вiн сидить коло столу, як сидiв, як читав книжку, так i далi читае, i нiц ся йому не стало.

Дав Бог день. Приходить панна до нього красна-слiчна, обняла i поцiлувала та й каже:

– Прошу вже до мене вiдзиватися, бо ти вже викупив мене вiд усього злого.

От почали вони собi розмовляти по-панськи. А пiзнiше i поженилися. По весiллi за кiлька днiв питае офiцер панну:

– Що ти маеш?

– Я, – каже, – маю королiвство, а що ти маеш?

Каже вiн:

– Я маю тiльки одних п'ятдесят рублiв.

А то, як панич перебiгав золотий, та й повернув йому тих п'ятдесят рублiв назад.

Каже вона йому так:

– Знаеш ти що? Йди ти до тоi церкви, де ми шлюб брали, дай тих п'ятдесят рублiв на Боже.

Запряг вiн чотири конi, повiз красний, i iде до тоi церкви, де брав шлюб, тих п'ятдесят рублiв дати на служби. iде вiн гостинцем, аж виходить стара баба i каже:

– Пануню-шерденько, прошу вас шнiдання.

А то була велика чарiвниця. Та й того пана вiдразу зачарувала. Пiшов вiн до неi на снiдання. А по снiданню дала вона двi сливки його слузi i мовила:

– Як пан схоче в дорозi води, то щоби-сьте дали йому тi двi сливки з'iсти, то вже не схоче пан води.

Вiд'iхав пан на пiвдороги i захотiв води в такiм мiсцi, де води не можна було дiстати. А слуга дав пановi тих двi сливки з'iсти. Як з'iв пан сливки, вiдразу заснув i спав до години дванадцятоi. Потiм збудився i каже слузi:

– Вертайся назад.

Вернулись назад на тое самое мiсце. Аж знов виходить баба i просить його на обiд. Поiхав вiн до неi на обiд, а до церкви не поiхав. Пообiдав у неi красно. По обiдi баба дала слузi два яблука.

– Як пан схоче у дорозi води, дайте йому тих два яблука з'iсти, то вже не схоче води.

Вiд'iхав пан з пiвдороги, а в тiм самiм мiсцi, в котрiм не було води, пан знов захотiв води. Дав слуга йому з'iсти тих два яблука, а вiн вiдразу заснув знову. Спав вiн до пiв четвертоi, збудився i наказав слузi, щоб завертав конi до теi баби назад на пiдвечiрок. Вернувся назад, а баба просить його на пiдвечiрок. Попiдвечiр-кував вiн, а баба дала слузi двi грушки i сказала:

– Як пан у дорозi схоче води, прошу дати тi двi грушки з'iсти, то вже пан води не схоче.

Отже, вiд'iхали вони тою самою дорогою, аж пан на гвалт захотiв води, а не мiг дiстати. Дав тодi йому слуга тi двi грушки з'iсти, а вiн вiдразу заснув мiцно. Тут над'iжджае його жiнка та видить, що його не розбудить. Пише йому лист i кладе в кишеню. І здiймае золотий перстень зi свого пальця, ломить надвое. Одну половину бере собi, а другу завивае в папiр i дае слузi в руки. Та й каже:

– Як пан встане, дасиш йому той лист i той перстень.

Встае пан та й читае, що написала йому його власна вiрна жiнка:

«Даю тобi, мiй муже коханий, цей перстень, ту половину. Коли нашi половини зiйдуться докупи, тодi ти знов будеш моiм мужем, а твоею жоною. А з отою бабою ти маеш таке зробити: вертайся назад i, як вона тебе буде просити на вечерю, нiчого iй не кажи, лиш вийми зi шпати шаблю i зрубай iй голову. А тодi шукай мене iз перснем тим, що я тобi дала.»

Та й завернув пан в те саме мiсце. Виходить баба i просить його на вечерю. Не довго думаючи, витягнув пан шаблю i махом бабi голову стяв. Як стала з тоi баби смола летiти, аж на три милi довкола, що не мiг вiн через тую смолу переiхати. Випрягае пан коня, сiдае на нього верхи та ледве-ледве ту смолу переiхав.

І поiхав вiн свою жiнку шукати. iде вiн, iде, аж заiхав в такi лiси, де лиш святе небо i земля. Там здибае вiн три чоловiки, котрi ся б'ють на смерть.

– Люди, люди, чого ви ся так б'ете? – питае iх пан.

– Ой, ти нам не порадиш, небоже. Не такi були, як ти, i не порадили, – вiдповiдають.

– А прецiнь, що?

– Якби ти мiг нас розсудити, то ми б тебе нагородили, але де тобi.

– Чому? Я вас розсуджу, скажiть лишень, що мiж вами зайшло?

Розказують вони:

– Ми е три брати. Помер наш отець i зiставив нам три рiчи, але не сказав, котрому мають тi рiчи бути. От один брат хоче, аби тi три рiчи були його, другий – його, а третiй те саме хоче.

– А якi ж то рiчи?

– А, – кажуть, – лишив нам батько таку рушницю, що, якби далеко не було, то встрелиш нею, що схочеш. Лишив нам таке сiдло, що як сядеш не нього, то поiдеш, де схочеш, хоч би й до неба. І третя рiч – то нагайка така, що хоч би було сто воякiв, то лиш вдар один раз, а вiдразу всiх виб'еш.

– Чекайте, я вас розсуджу. Наб'ю рушницю i стрiльну через тую гору, а котрий з вас скорiше ту кулю злапае, то того i будуть усi три рiчи.

Отже набив вiн рушницю i стрiльнув через гору, а всi три брати за нею полетiли. Як вони побiгли за кулею, сiв вiн на сiдло, рушницю взяв на плечi, а нагайку в руки i вйо! – поiхав у свiт. Так далеко iхав, так далеко, що заiхав в такi дебри, такi лiси, що лиш небо, земля i лiс. Там застала його нiч. Засмутився вiн:

– Ото допiру бiда. Що я буду тепер дiяти?

Розглядаеться вiн, бачить – в лiсi щось свiтиться. Йде пан на те свiтло, заходить до хати, а там сидять дванадцять розбiйникiв.

– Добрий вечiр вам! – каже.

– Добре здоров'я! – вiдповiдають йому, а потiм питають:

– Чи убив коли кого?

– Убивiм ксьондза, убив пана одного.

– А що ж ти маеш з того?

– Маю п'ятдесят рублiв.

– Ей, який дурний з тебе, щоб ти людей зводив за п'ятдесят рублiв? Та ти не е жодний розбiйник. Прецiнь, нас розбiйникiв дванадцять, а ми людей не убиваемо.

– Ну, то розкажiть менi, як ви людям шкоду робите.

– Е, – кажуть, – ми маемо такi черевики, котрi на ноги насадимо, та, як ступимо крок, то миля, а як скочим – то двi. А ще маемо такий плащ, що коли ся вберем в нього, то нас нiхто не видить.

Просить iх пан:

– Будьте ласкавi, уберiться в той плащ, чи я вас буду видiти? Взяв найстарший розбiйник той плащ, убрався i питаеться:

– А чи ти мене бачиш?

– Нi, не бачу. А позвольте менi його убрати, з ласки своеi, чи й ви мене не будете бачити?

Дали йому той плащ, вдягнув пан на себе й питаеться:

– А чи бачите ви мене, люди усi, чи нi?

– Нi, не бачимо нiчого.

– То бувайте ж здоровi. Як мене не бачите, то вже бiльше нiколи не будете бачити.

Хапнув черевики в руки, вибiг надвiр, плащем ся укрив, сiв в сiдло, рушницю на плечi, а нагайку в руки i поiхав далеко попiд самим небом. Всiх розбiйникiв ошукав.

Їде вiн, iде, доiжджае до зеленого гаю, до скляного замку. Йде туди, застае свою жiнку на шлюбi, на весiллю. Сидить собi його жiнка з королем за столом, п'ють, iдять. Вiн все поховав: i рушницю, i нагайку, i сiдло, i черевики. Лиш плаща не здiйняв. Прийшов i сiв собi коло неi з другого боку в тiм плащi, в котрiм його нiхто не бачить. Аж п'ють вони собi гербату або чай. То пан бере перстень, ту свою половину, i кладе iй до склянки. Як випила вона свiй чай, то перстень i дзенькнув iй до зубiв, аж вона дуже ся злякала, що то за диво. Бачить половину свого персня. Бере свою половину i прикладае до теi, що зi склянки, – i раптом перстень зрiсся докупи. Встае його жiнка та й каже до своiх гостей:

– Панове гостi, я собi казала зробити куфер i замок до нього разом скувати. Але загубила-м ключ вiд нього i казала собi доробити другий ключ до него, до того замка. Тепер скажiть менi: котрий ключ е лiпший, чи той, що разом роблений iз замком, чи той другий, дороблений?

Вiдповiли всi гостi разом:

– Лiпший той ключ, котрий був зроблений разом iз замком. Бо вже той другий так ся не вдасть, як той, що ся iз замком робить.

Боялась вона вiдразу признатись, пiшла до шлюбу з тим королем. А як клякали двое до шлюбу, то клякнув i перший ii чоловiк, котрий в зачарованiм плащi був. То король брав шлюб раз, а той пан – два рази зi своею жiнкою.

По шлюбi приступае король до своеi жiнки i каже:

– Моя жiнка!

Аж тут пан скидае плаща, теж приступае i собi каже:

– Моя жiнка!

Король каже:

– Я з нею шлюб брав!

А той офiцер каже:

– Я брав з нею два рази шлюб! Ти брав i я брав!

Каже той король тодi:

– В такiм разi ставаймо до войни!

– Ставаймо!

Той король привiв цiле вiйсько, а офiцер стоiть сам. Та вiн, не довго думаючи, укрився плащем, на сiдло сiв, рушницю на плечi, а нагайку в руки, черевики на ноги. Пiднiсся попiд небо i за королем розглядае. Спускаеться згори, бере короля пiд пахи на свое сiдло i тягне його пiд саме небо аж пiд хмари. Питаеться його:

– Скажи менi тепер, чия жiнка: чи твоя, чи моя?

Король вiдповiдае:

– Моя.

– То я тебе як пущу до землi, то живий вже не будеш.

– Твоя жiнка, лиш будь добрий, занеси мене на землю, а я тобi подарую свое королiвство. Пусти мене живого, а я собi пiду в свiт.

І так ся стало, амiнь.




Як брат брата визволив i злого духа стратив


Був собi iден пан i мав вiн двох синiв. Як були хлопцi малими, то одна кобила привела двох лошат, i одна сука – двох песикiв. Отже вони собi росли, i тi хлопцi росли. Повиростали сини, i пан дав iх до школи. Як вони вже ся повиучували, батько заслаб. Заслаб та й вмер.

Журяться сини:

– Тепер треба нас на бiльшу науку посилати, але нема кому оплачувати, то кидаймо школи та й вертаймо додому, пускаймо батькiв грунт у посесiю. А як вiзьмемо грошi, то справмо собi мундур, щоб не встид було межи люди десь вийти, та й пiдемо в свiт мандрувати.

Зробили то все, як хотiли, та й пускаються в свiт. Взяли вони собi кожен по лошаковi i по одному песиковi i виiхали з дому. Але недалеко вiд'iхали, як натрапили на двi дороги, що ся розходили. Стали на дорозi i мiркують:

– Ну, що ж, брате, – каже один, – купою не будемо iхати. Ти пускайся направо, а я – налiво.

– Як же, брате, – питае другий, – ми ся розiйдем? Борони Боже, якоi смерти в дорозi, як ми будемо знати один про другого, чи яка слабiсть спаде?

А старший брат вiдказуе:

– Отже так, брате. Я маю ножик, то закопаю його на тiм роздорiжжi. І як вернеться котрий з нас на те мiсце та й вiдкопае ножик, i коли ножик буде чистий, то брат живий-здоровий, а коли заiржавлений, то вже нас одного нема.

Довго ходили по свiтi, аж смутно зробилося молодшому братовi, тяжко на серцi. Вертае вiн назад на те роздорiжжя, добувае цезорик, а вiн заiржавлений.

– Ой, Боже, Боже, – засумував брат, – нема мого брата, вже вiн небiжчик.

А слухайте, що ся стало з тим братом.

Поiхав вiн дорогою i приiхав до одного мiстечка. Те мiстечко було дуже хороше, слiчне, але дуже в жалобi. Отже питае той панич у свого господаря, в якого вiн був на квартирi, що то е, що мiстечко таке файне i люди такi краснi, але дуже в жалобi. А господар розказуе:

– У нас е така змiя, що вона щодня мусить челядину з'iсти, а нинi то вже припадае черга нашому найяснiшому королеви, то мусить вже дати дочку.

– Запровадьте мене до неi, – каже панич.

Завiв його господар на те саме мiсце. А там стояла капличка, де молились тi люди, котрих та змiя мала погубити. Клякнув панич в каплицi, добув книжечку i зачав ся Богу молити. Аж дивиться, чуе: гримить щось. А то змiя виходить. Висунула вона своi двi голови, тiльки хотiла його ухопити – вiн як махнув шаблею – так i вiдтяв тi голови. За якийсь час знов щось гуде: виходить змiя зi чотирма головами. Як вiн махнув – то стяв тi чотири голови. Знов чуе: щось гримить. Аж виходить змiя з шiстьма головами. Махнув шаблею – i стяв всi шiсть голiв. Ще слухае: гримить щось. Аж iде змiя з дванадцятьма головами. Махнув шаблею панич i постинав чисто всi голови. Потому вiд тих голiв вiдрiзав дванадцять язикiв i зав'язав собi в хустину едвабну.

Зачав вiн Богу ся молити. А тут чуе: везуть цiсареву дочку. Заходить вона до каплицi, добувае книжку i починае Богу молитись. А той панич приступае до неi, бере ii за руку i каже:

– Ти тепер моя, а я твiй. Даймо знаки собi, що ми будемо шлюбувати один одному.

Мала вона золотий перстень, ото розломила його надвое, дала йому одну половину, а другу взяла собi. А вiн мав хусточку едвабну, роздер ii надвое, взяв собi половину, а другу вiддав iй.

– Тепер будьмо здоровi, за рiк i два мiсяцi будем ся видiти, а я ще пiду у свiт щастя шукати.

Цiсарева дочка виходить з тоi каплички – коло неi пiд горою слуга стоiть.

– А чого ж ти, небоже, йдеш назад? – дивуеться слуга.

– Бо був там один панич, i вiн ту змiю порубав i мене вiд смерти врятував.

А вiн каже:

– Як тобi не було смерти там, то я ти зроблю. Присягни менi, що будеш моею жiнкою, а я твоiм чоловiком, то я тя живою лишу.

Вона ся злякала i присягнула, але так на святий здогад. А вiн узяв ii на повiз та й назад привiз до батька. Батько дуже зчудувався, що слуга ii назад привiз. А вiн каже цiсареви:

– Я ту змiю порубав.

І показав голови, що вiн iх забрав зi собою (не бачив вiн, що тi голови були без язикiв).

Цiсар ся дуже тiшив i казав, що вiн буде його зятем. Слуга так хоче хутко робити заповiдi i весiлля, але цiсар питае своеi дочки. А вона зробилася слабою i каже до свого тата, до цiсаря:

– Мiй татуню коханий, менi ся у снi приснило, що я маю в жалобi ходити рiк i два мiсяцi, а тодi допiру за нього пiду.

От минуло рiк i два мiсяцi, i допiру зачинають весiлля робити. Цiсар розсилае запрошення усiм, хто хоче дивитися на весiлля його дочки з тим слугою. Гостi приiжджають, приiжджае i той панич з своiм псом. Як все панство ся вже посходило, почали iсти-пити i забавлятися. А потому почали рiзнi трафунки оповiдати. Коли всi вже виповiли своi iсторii, прийшла черга i на пана молодого, того слугу. От вiн почав оповiдати, як то вiн цiсареву дочку врятував, змii голови постинав i з собою iх всiх узяв. По ньому приходить черга до того студента мандрiвного, котрий направду цiсарiвну вiд змii врятував.

– Най пан тепер розкаже яку казку!

– Аби ся панство не гнiвало, я розкажу казку. Чи яка-небудь звiрина, котра лiтае чи ходить, може бути без язика?

– Не може бути, – кажуть йому, – як може бути?

А вiн добувае хустинку, розв'язуе тi язики i притулюе до тих голiв, а кожен пiдходить.

– Отже, любе панство, тепер я можу сказати, що то я вирятував цiсареву дочку вiд змii.

А дочка каже:

– Так, татуню, так! То мiй муж, а я його жона!

Взяли слугу набiк, а на його мiсце посадили мандрiвного панича. А слугу прив'язали коневи до хвоста та й пустили в поле, щоб його костi рознесло.

А паничевi з дочкою удiлив цiсар половину свого маетку, i почали вони собi жити окремо. Першоi ночi подивився вiн у вiкно, бачить: вогонь горить. На другий день бере панич зi собою коня, пса i йде на те мiсце на полювання. Поiхав далеко, заiхав у лiс та й заблудив. Блукав вiн, блукав, не може виiхати на дорогу, аж захопила його нiч. Треба ночувати. А почався дощ, вiтер-буря. Змерз панич, думае:

«Щоб якого вогню розложити, розiгрiтися».

Ходить вiн, глядить, щоб чого сухенького здибати. Взяв сухого листя й порохна i розложив вогонь. Вогонь розгорiвся, i вiн коло того вогню розiгрiвся, та й сон його зморив. Але чуе вночi: собака забрехав; вiн прокинувся, дивиться: йде баба.

– Ой, панунцю, – каже баба, – я би-м ся хтiла розiгрiти коло того вогнику трошки.

Вiн дозволив, а вона прийшла до вогню та й стала руки грiти. Коли сон його знов зморив. Баба дивиться, чи панич добре заснув, витягае прутика та й пац! Коника прутиком – коник каменем став; другий раз – пац! песика прутиком – песик каменем став; третiй раз – пац! панича прутиком – тай панич каменем став.

Ото ся дiяло зi старшим братом.

Коли молодший приiхав на роздорiжжя i побачив ножик заiржавлений, то дуже сумував.

– Гей, каже, – Боже, Боже, нема мого брата на свiтi! Повертае вiн коника на ту саму дорогу, котрою брат поiхав.

Приiжджае до того самого мiста. Заiхав до того самого господаря, в якого його брат був, i питае:

– Чи не було такого i такого у вашому мiстi?

А господар йому розказуе:

– Був такий i такий панич, то i то зробив i з цiсаревою дочкою шлюб узяв.

Молодший брат поiхав до дiдинця цiсаревоi дочки. От жiнка брата вийшла навпроти нього з великою радiстю i його питае:

– Де ж ти так довго був на полюваннi?

Вона не знала, що то е лиш брат ii чоловiка.

Повела його в покоi, прийняла, як належить, а вiн ii випитав, де то брат його поiхав на полювання. Пiшли вони вночi спати – взяв вiн свою рушницю, положив посерединi. Опiвночi встав, дивиться у вiкно: вогонь горить.

– Моя жоно кохана, що то за вогонь горить?

– Ой, вогонь як вогонь. Ти вже тамтого разу дивився, то потiм тебе пару днiв не було.

Переночували вони, поснiдали, збираеться вiн на полювання. Вона ж його просить:

– Мiй мужу коханий, не iдь на те полювання!

Але не послухав вiн, зiбрався, пiшов до лiсу. iде, iде та й заблудив. Треба також ночувати в лiсi. Зiрвалася буря-нещастя, дощ. Змок панич та шукае чого-небудь сухого, щоб вогонь розпалити. Розпалив той вогонь, сiв, зiгрiвся, i захотiлось йому спати. Але почав собака брехати, дивиться вiн: баба йде i проситься до вогню:

– Панунцю, може б, я приступила до твого вогню i розiгрiлася, бо-м змерзла дуже.

А вiн промовив до неi:

– Вiльно, вiльно прийти, розiгрiтися.

Почувши то, баба прийшла, сiла коло вогню, та йому вже не спиться. Закрив очi, а сам уважае, що баба буде робити. Баба витягае прутика та пац! коника по головi: коник вiдразу каменем став. Хотiла песика, а вiн ii за руку.

– А де, – каже, – мiй брат? А де мого брата кiнь? А де мiй кiнь?

Став панич ту бабу бити. Вона ся просить:

– Панунцю, буде, буде зараз твiй брат i твiй кiнь.

Взяла баба води котроiсь та й почала кропити каменi.

Панич б'е ii, не перестае. Встав його кiнь, брата кiнь, брата пес, а брата нема. Вiн ii ще гiрше б'е.

– Де мiй брат?

Аж встав його брат. Каже до нього:

– Як я, брате, солодко спав!

– Чи ти спав, брате? Ти каменем лежав.

Стали вони вдвох бабу бити.

– Йди, бери води, кропи ту гору!

Набрала баба води, кропить гору. Як почали люди робитися з камiння, аж поки не стало гори, зробилося рiвне поле. Дякують усi люди братам, а тi думають:

– Що нам з тою бабою робити? Треба ii забити.

Як забили ту бабу, посiдали собi, i молодший брат усе розказуе старшому. Дiйшов до того, як вiн з його жiнкою спати лiг. Не вислухав старший брат свого брата (що вiн рушницю поклав мiж ними), вихопив шаблю i стяв молодшому голову. Почали кiнь i пес молодшого брата плакати над ним, а старший брат поiхав додому. Пiд'iжджае до свого дiдинця, варта почала кричати, що принц йде. Жiнка як почула, що чоловiк йде, вийшла назустрiч i з великою радiстю його привiтала. Пiшли в покоi, разом переднювали, заходить вже нiч. Повiсив пан свою фузею на гвiздок. А жiнка питае його:

– Скажи менi, чоловiче, що то е, що ти на першу нiч повiсив фузею на стiнi, на другу нiч – положив мiж нами, а на третю – знов повiсив на стiнi.

Аж тодi вiн розмислив, що його брат нiчого злого не зробив. Зачав вiн iхати до свого брата, подивитися на него. Приiздить, бачить – стоять пес i кiнь по колiна у сльозах i плачуть над ним. Жаль ему ся зробило брата свого, поiхав шукати тую криницю, звiдки баба-чарiвниця воду брала, як людей кропила. Знайшов, набрав живущоi та цiлющоi води i поiхав назад до брата. Змастив його тою водою – ожив вiн. Обнялися брати i поiхали обидвое до дiдинця. Жiнка вибiгла до них, та не могла пiзнати свого чоловiка i почала плакати.

Озвався старший брат до неi:

– Я е твiй муж, а ти моя жона, а то е мiй брат.

От взяли вони брата в гостину. Молодший брат питаеться:

– Мiй брате коханий, може, я би коло вас ся лишив? Може, ту е де мiсце? Питайся своеi жiнки.

І вiн свеi жiнки випитався.

А вона каже:

– Є ще одна моя сестра. Якби ii дiстати, то би ще твiй брат отримав половину маетку вiд мого батька.

Каже старший брат до меншого:

– Я вночi ii лiпше випитаю, а ти, брате, слухай пiд лiжком. Вночi старший брат говорить зi своею жiнкою, тамтой, другий, слухае.

– Мою сестру, – каже жiнка, – вiдiкрали злi духи, i вона iм ся належить. От яким би способом твiй брат дiстався до неi, бо вона е в степах, в горах: я маю таке яблуко, що як ся поко-те, то най буде море, най буде рiвнота, а воно заведе го до моеi середущоi сестри. Вона порадить, чи вiн зможе, чи нi дiстати тамту мою сестру.

От прийшов менший брат до теi сестри.

– І не видiла-м, i не бачила-м, чоловiче, – каже вона, – прiсноi душi, коли ти ся з'явив. Де ж я тебе сховаю, як чоловiк прийде?

Отже, встромила вона його пiд лiжко.

Прилiтае ii чоловiк, злий дух (один з чотирьох чи п'яти духiв, котрi разом лiтали) i каже:

– Десь то прiсна душа смердить!

От вона там йому бомки б'е:

– Що ти, – каже, – прiсна душа! Ти по свiтi налiтавсi, ти того сi нанюхав, то тобi сi так придае.

Всмажила вона йому яйце, вiн з'iв, лiг спати. Тодi вона написала листа до своеi молодшоi сестри i дала тому братовi, i ще дала йому яблуко.

– Їдь за тим яблуком, то воно заведе тебе там, де ти маеш бути, бо я, – каже, – тобi не поможу.

Яблуко те привело його до наймолодшоi сестри. Вона здумiла:

– Де ти, чоловiче, ту сi взяв? Вже тiлько-тiлько лiт не видiла-м чоловiка, йно тебе.

Перечитала вона лист.

– Де я тебе, чоловiче, подiю, як прилетить мiй чоловiк?

І та знов сховала його пiд лiжко.

Прилiтае ii чоловiк.

– Десь тут, – каже, – прiсна душа чути.

От, фурт вона йому знов баки забивае, що:

– Ти налiтався по свiтi, нанюхався того смороду, i тобi так ся придае.

Дала йому снiдання, i той пiшов спати. Тоди вона допiру каже:

– Чоловiче, на тобi коня мого i лист: поiдеш туди, де ся хочеш дiстати, але перше ще поснiдай.

Як вiн поснiдав, дала йому залiзну палку.

– Пiдiймай, – говорить, – чи пiдiймеш?

Той за ту палку: анi поворохати. Дала вона йому напитися – той як узяв за ту палку, то так вигинае, як прутом: такий вже здоровий.

– Як той кiнь знесе, – каже, – вгору аж пiд хмари, то ти нiц не роби, йно тею палкою в лоб смали.

Сiв вiн на коня, а той понiс його аж пiд хмари. Став брат його у лоб бити, то став той кiнь там, де мав стати. Вийшла наймолодша сестра. Брат дав iй лист, а коня казав завести до стайнi. Вона перечитала лист та й каже:

– Де я тебе, чоловiче, скрию?

Та четверта сестра наготовила все для свого чоловiка, а того всадила, вибачайте, пiд спiдницю.

От як вiн прилетiв з повiтря, зо свiта (бо вiн гонив, звичайно, так, як злий дух) та занюхав.

– Десь тут, – каже, – прiсна душа смердить.

– Ти по свiтi налiтався, повiтря нанюхався, то тобi ся так придае.

Дала вона йому поснiдати, i зморив його сон. Каже до неi:

– Поськай мене трохи.

Як зачала вона ськати, то питаеться:

– Мiй мужу коханий, менi ся у снi приснило: де ти свое здоров'я тримаеш?

А вiн ся розiзлостив:

– Глупа бабо, ти мене ся хочеш допитати? Я свое здоров'я тримаю у порозi.

То жiнка як зачала той порiг мити, воскувати, шанувати, бо ж то його здоров'я, аж злому духу жалко ся зробило, що жiнка коло того порога працюе-бiдуе:

– Та де би я, дурна бабо, свое здоров'я тримав у порозi! Вона ся з того дуже засумувала:

– Ти менi, мужу, не кажеш правди.

Вiн собi, роздумавши, що жiнка така сумлiнна, коли вона той порiг мие i шкрябае – так шануе, може, вона його здоров'я буде шанувати, та й каже до неi:

– Моя жоно кохана, я тобi скажу правду, де я свое здоров'я тримаю. Там у полi стоiть груша, а в тiй грушi е вулик, а в тому вулику е качка, а в тiй качцi е яйце.

Якби хто ту качку добув, а з неi яйце добув, то би вже було по його здоров'ю. Тепер вiн жiнцi правду сказав. То вона його приспала, а сама пiшла до мандрiвника того, брата меншого i каже:

– На тобi сокирку, iди до грушi, вирубай з неi вулик i з того вулика добудь качку, ту качку розпори i яйце добудь.

Пiшов брат та й роздобув те яйце i поклав на долоню.

А злому духу ся приснило:

– Вставай, небоже, вже по твоiм здоров'ю!

Зiрвався вiн, зачав летiти, а брат дуже злякався, коли побачив, як злий дух летить до нього, що те яйце вилетiло йому з рук, розбилось i смолою ся розiлляло.

Пiшов брат до його покоiв. Набрали вони грошей досить, сiли на коня i поiхали до теi сестри, що коня дала. Сестра iх далi спровадила на дорогу:

– iдьте собi до мого тата. Як будете iхати через дорогу, будуть ковалi у кузнi кавалок залiза бити, а ти будеш iх питати:

– Нащо ви маете бити те залiзо – продайте менi!

І кiлько вони схотять за нього, то ти щоб дав.

А то ту голову били диявольську, що дав ся ошукати.

От вiн собi приiхав аж до того царя, де його брат був. Цар дуже ся зрадував, що той панич його дочку добув звiдтам. Справив йому весiлля i вiддав другу половину маетку, а сам ся зiстав при зятях.

А з ковалями йно тiльки те, що вони те залiзо продали.




Царiвна-чарiвниця i вдячнi звiрi


Був король i мав три дочки, i тi дочки були великi вже. Коли вони йшли купатися, то робилися гусками й летiли до ставу, бо то вони були злi духи. А був такий iден молодий хлопець, котрий хтiв теi найстаршоi шмаття забрати.

Одного разу, коли вони прилетiли до ставу, стрiпнулися, i те пiр'я з них ся повсипало, i з того зробилися сукнi, шмаття. А той хлопець сидiв за корчем i дивився, котре шмаття тоi старшоi. Як вони повлiзали в воду купатися, вилiз вiн з-за того корча i теi найстаршоi шмаття взяв. Коли вони викупалися, повилiзали з води, iх двi вбралося, молодша i середуща, а найстаршоi не було шмаття. Тоди вона зачала плакати, i той хлопець почув, прийшов до неi i каже:

– Як ти за мене пiдеш, то я тобi шмаття те вiддам.

І вона йому вiдказала:

– Пiду, але вiддай менi шмаття.

Хлопець вiддав iй шмаття, i та зробилася гускою i втiкла до свого дому. А вiн зачав наглядцi йти за нею, де вона полетiла, i зайшов до ii дому. Прийшов до неi i каже:

– Видиш, яка то ти! Я тобi шмаття вiддав, а ти втiкла, не хоч за мене йти!

Тоди каже ii мати:

– Будеш в мене через три роки служив, нiц не будеш робив, то йно будеш менi три кобилки пас.

(А тi кобилки, то були тi дiвки ii, вона iх поробила кобилками).

І далi до него говорить:

– Видиш, якi вони тепер мiзернi, то за три роки маеш менi iх дуже повпасати, щоб були гладкi.

А коли хлопець ще йшов за нею, то здибав на дорозi лиса, що його пси кусали. Той лис просить його:

– Вiзьми мене оборони, то я тобi колись у пригодi стану.

Й взяв хлопець пси повiдгонив, i вони побiгли собi, а той лис казав вирвати з него один волосок i сказав до хлопця:

– Коли б тобi яка пригода була, то той волосок возьмеш запалиш, i той сморiд пiде по лiсi, а я то зачую i до тебе прийду. Пiшов хлопець далi, здибае, що вовки дуже кусалися. Кажуть до него:

– Розборони нас, то ми тобi колись у пригодi станем.

І вiн iх розборонив, i вони дали по одному волоскови, i кажуть:

– Як коли тобi буде нас тре, то тi волоски запалиш, i ми до тебе прийдем.

Пiшов далi. Іде i здибае, що раки дуже на сонцi печуться. Кажуть до него:

– Возьми, повкидай нас в воду, то ми тобi колись у пригодi станем.

І взяв вiн iх в воду повкидав, а тi не мали чим йому заплатити. Взяв рак свiй вус вiдiрвав, дав йому i каже:

– Коли тобi буде нас треба, той вус припечеш, то ми до тебе прийдем.

І вже коли вiн прийшов до теi баби i пiгнав кобилки пасти, то вона йому наказала:

– Як менi iх ввечерi додому не приженеш, то я тобi смерть зроблю.

Пасе хлопець тi кобилки, i взяв заснув (то вона йому так зробила, що вiн спати захтiв), i кобилки повтiкали в лисячi ями, поховалися вiд него, бо iм так мати наказала. Коли вiн виспався, пробудився, а кобилок нема. Та вiн взяв запалив лисячий волосок – коли чуе: аж земля стогне, так лиси до него женуть… Прибiгли та й питають:

– Що тобi за пригода? Розкажи нам!

Хлопець розказав iм, що пас кобилки, а вони йому повтiкали десь. Не знае де. Тоди тi лиси, як пiшли по ямах i тi кобилки надибали, то зачали iх кусати i повигонили лиси тi кобилки з ямiв. І ввечерi вiн пригнав кобилки додому. На другий день рано пiгнав вiн знов тi кобилки пасти. Пас, пас, а потiм лiг i заснув, i кобилки пiшли повтiкали в вовчi ями. Коли вiн пробудився, став – кобилок нема. Зачав вiн плакати. Але собi пригадав, що мае вовчий волосок. Взяв той волосок, запалив. Чуе: аж земля стогне, вовки женуть до него. Пригнали до него i питаються, що йому бракуе? Розказав хлопець, що кобилки знов десь поховалися. І вовки пiшли по ямах. Повигонили тi кобилки знов до него. Ввечiр вiн iх пригнав, а мати дуже тi дiвки стала бити, що вони добре не ховалися вiд него. На третiй день вiн пiгнав знов кобилки пасти. А баба знов йому так зробила, що вiн заснув. Кобилки поховалися вiд него в став i в очерет. Коли вiн пробудився, то дуже зачав плакати, що вже кобилок не знайде. Але пригадав собi, що мае вус з рака. Взяв вiн вус запалив, i дуже багато ракiв прилiзло до него. Питаються його, яка йому пригода? А вiн iм каже:

– Вже два рази кобилки згубив i знайшов, а тепер вже не знайду.

Полетiли раки на став, знайшли кобилок i зачали iх щипцями щипати, аж пригнали iх назад до хлопця. Вечiр пiгнав тi кобилки додому. Коли вiн iх додому пригнав, тоди iх мати дуже била, нащо вони дали йому найтися.

Як вiдбув хлопець три роки i мав вже дочку забирати, тоди каже мати до него:

– Возьми сто моргiв лiса, викорчуй за iдну нiч, i випали, i засiй пшеницю, i принеси менi на снiданок з теi пшеницi двi булки.

Як то вчув, то зачав вiн дуже плакати. Прийшла до него старша дiвка та й розпитала, чого вiн плаче? А вiн iй розказав, що мае за iдну нiч викорчувати сто моргiв лiса, i погорати, i пшеницю засiяти, i з теi пшеницi ii матерi на снiдання двi булки принести. Вона каже:

– Не журися!

Свиснула, i назгонилося багато чортiв. Той лiс викорчували, i пшеницю засiяли, i iй на снiданок двi булки принесли. Але баба ще йому каже:

– Вже возьмеш ii, але ще менi iдну рiч зроби: йди на гору на високу, там е срiбний зайчик. Ізлапай менi його i принеси сюда, то я дам тобi свою дочку.

Зачав хлопець плакати, але прийшла старша дiвка i спиталася, чого вiн плаче? А вiн iй розказав, що мае зайчика срiбного злапати. А вона як свиснула, i поназгонилося знов багато тих дiдькiв. Пiшли вони i злапали того зайчика, а вiн занiс його бабi i вiддав. А старша дiвка каже до него:

– Іди до стайнi, там буде два конi стояти; не бери гладкого, бо гладким не втiчем, йно бери сухого, то сухим хутше втiчем.

Коли вiн прийшов до стайнi, то його скортiло-таки взяти того гладкого коня. Посiдали вони на гладкого коня, стали тiкати. Як ся мати оглядiла, зачала iх з батьком догонити. Взяли iх дiгнали i забрали назад. Коли вони знов змовилися тiкати, тоди вона сама пiшла до стайнi i взяла того мiзерного коня. Зачали вони тiкати. Коли батько i мати вглядiлися за ними, зачали iх доганяти. Як були вже близько коло них, то дiвка зробила хлопця гусаком, а сама стала водою.

Говорить йому:

– Ти йно на серединi крутися, а над край нiгде не пливи, бо вони тебе злапають.

Коли батько i мати прилетiли до води, зачали ii випивати, i вони випили ту воду, тiльки зосталося пiд крилами, пiд тим гусаком, що вiн на водi сидiв. Аж батько i мати вiд теi води потрiскали, i вода вилялася назад. А вона його зробила знов хлопцем, а себе дiвчиною, i полетiли обидвое додому.




Як умерлий визволив царiвну


Був iден король i мав три сини: тi старшi були замудрi, а той третiй не мав такоi мудростi. От як вони вже доросли, то казали своему батьковi, королевi, щоби дав iм маеток, а вони поiдуть у свiт. Як поiхав найстарший син, об'iхав свiт i нiчого на тiм не спрофiтував, i задармо за жебраним хлiбом повернувся до батька свого. А потому, як вiн повернувся з нiчим, то другий понадився:

– Я поiду, може, я щось луччого в свiтi позискаю.

І вiн об'iхав цiлий свiт i повернувся назад, i не знайшов нiчого. Ще гiрше вiд того старшого. Допiру третiй, хоч вiн був вже не такий, теж понадився.

– Тату, – каже, – об'iхали вони всi краi, поiду i я.

Вiддав йому батько його маеток, що приобiцяв дати, i пустився вiн в дорогу. Взяв вiн гарний повiз i фурманiв, i локаiв i поiхав в свiт. iхав вiн, iхав i заiхав до iдного мiста.

Але тi його слуги розбатярувалися, пiшли гуляти. Королевич попав в злiсть i вiдправив iх всiх, а сам зостався в тiй господi. Сказав до господара:

– Пiдшукай менi слугу.

Зiбрався i на свiтанню пiшов на спацер. Пiшов собi за мiсто, iде коло цвинтара, там, де люди ховають. Бачить, що iден чоловiк iде з палицею на цвинтар. І як той чоловiк зайшов на цвинтар, то прийшов на грiб умерлого i дав йому п'ятнадцять киiв на гробi.

І чув королевич, що тамтой у гробi плакав.

На другий ранок знов королевич iшов коло цвинтара i знову бачив, що той чоловiк iшов на цвинтар i бив по гробi, той в гробi плакав. І третiй раз знов так. Тут вже за третiм разом то королевич прийшов до того чоловiка i питае:

– А за що ти, чоловiче, його б'еш?

А той йому каже:

– Вiн взяв позичив в мене п'ятнадцять рублiв, а як вмирав, то менi тих грошей не вiддав, то я маю цiлий рiк щодня йому дати по п'ятнадцять киiв.

– Не бий же ти його, я тобi своi грошi даю, – витягнув з кишенi грошi, – а вже бiльше аби-сь не приходив.

Вернувся назад, лiг собi спати. На другий день приходить до него iден чоловiк, щоби вiн прийняв його на службу за фурмана. Питаеться вiн:

– Чи ти вмiеш, чоловiче, коло коней ходити?

– Так, вмiю, що йно королевич скаже.

Пустилися вони iхати в дорогу. Було три дороги. Двi, що вольно iхати, а третя дорога заказана, аби нею нiхто не iхав. Радиться королевич з тим фурманом:

– Котрою би ми мали дорогою iхати?

– А чого ми, королевичу, поiдемо добрими дорогами? Знаемо, що добрими дорогами добре iхати. iдьмо ми там, де е найгiрше заказано, тею iдьмо, а будем знати, що там е.

От iдуть вони, i огортае iх темна нiч. Аж дивляться: щось ся свiтить. Приiздять вони туди – видять великий палац. Питаються, чи можна заiхати. iм сказали, що вольно.

А там було дванадцять розбiйникiв. Питаються вони:

– Що ти за iден?

За тое той фурман не казав королевичевi анi злiзати з того повозу. Як вони вже заiхали у дiм, то найстарший розбiйник наказав:

– Пiди iх спряч!

Але вони заiхали не у великi дверi, а сховалися в малих дверях. І, коли вийшов розбiйник, аби iх у своiх сiнях побити, то фурман взяв в королевича шаблю i стяв розбiйнику голову. Та й викинув його прiч. Розбiйники чекають на него, а вiн не приходить. Посилае старший другого, каже:

– Іди ти!

Пiшов же той другий, а фурман i тому так зробив. І так всiх вiн iх побив по одному, йно тiлько дванадцятий зiстався. Взяв си фурман пiстоля в кишеню, а шаблю в руки i пiшов до теiхати. А найстарший розбiйник сидiв собi i панну тримав на руках (яку вони в дорозi злапали). Як же той королiвський фурман вiдчинив дверi, то розбiйник дуже ся злякав, схопився на ноги, а фурман каже:

– Анi рухайся, бо життя свое маеш скiнчити! Вдарив його з пiстоля i забив.

Рано вибираються, але королевич нiчого не видiв i не знае, що ся дiяло. Отже, забрав фурман ключi, i вони далi в свiт поiхали. iхали вони, iхали i приiхали до королiвського мiста. Як вони приiхали, зара гонець вiд тамтого короля запросив iх в гостi. Королевич балювався у нього пару днiв, а той король мав iдним iдну дочку, а та дочка була дуже прекрасная. Вона вже мала дванадцять чоловiкiв, а жаден чоловiк нiколи з нею ночi не переночував. Той королевич ii си сподобав i хтiв ii взяти за жiнку.

Але чужий король шкодував його i казав:

– Сину, шкода тебе, бо вона вже мала дванадцять чоловiкiв, а з жадним чоловiком не переночували ночi.

Королевич радиться своего фурмана, що з тим мае чинити, чи ii взяти, чи нi. Фурман йому каже:

– Берiть, королевичу, нiколи нiц вам не може шкодити.

Пiдiймаеться той королевич, щоби ii за жiнку взяти. Пiшли до священикiв, до ксьондзiв, як е звичай християнський, шлюб, заповiдi, i вiн ся з нею вженив. І пiшли вони собi спати. А той фурман каже:

– Королевичу, тую нiч буду я з вами.

Як вони полягали спати i позасипляли, то той королiвський фурман стояв над ними.

Як прийшла десята година, ii сонну дуже страшно стрясло, а як прийшла одинадцята година ночi, то другий раз так само стрясло нею, а як прийшла дванадцята година ночi, то як нею стрясло – вилiзае такая гадь i королевича хоче вкусити. А королiвський фурман знав тое наперед, що ся може стати, тримав шаблю в руцi i стяв голову тiй гадi, котра вилiзла з середини тоi панни, i сховав в кишеню, а той тулуб влiз в ню назад.

Потому фурман пiшов до своiх коней, а iх там обое покинув.

Прийшло рано, i старий король казав:

– Пiдiть туди, до них, i принесiть того трупа.

Приходять слуги туди, заглядають без ключ, а вони повставали, обое собi говорять.

Дають то королевi знати, що вони сидять i обое говорять. Дуже король зрадувався i втiшився, що вже знайшовся такий, що з нею нiч переночував, i з тоi радости заложив баль. Довго був там королевич, але хоче вже iхати додому назад зi своею жоною.

І каже йому король:

– Що ж тобi за маетки дати?

– Нiчого я у вас не жадаю, маеткiв жадних, йно щобисте менi дали сто возiв драбинястих i фурмани до тих возiв, аби я заiхав до того мiста. І поiхали вони, а перше повернув назад до того палацу, де тих розбiйникiв фурман його побив, то вони набрали сто возiв драбинястих рiзних маеткiв, золота, срiбла. І приiжджае вiн назад до свого батька iз великими маетками, а батько дуже врадувався ним, що його за найгiршого у своiм царствi мали, а вiн найбiльшу штуку доказав.

От тому фурмановi вже вийшов рiк, i вiн хоче йти вiд королевича, але той каже:

– А що ж тобi за той рiк заплатити? Будь у мене, прошу тебе, великою тобi заплатою заплачу, аби-сь у мене перебував.

– Не хочу я жодноi в тебе, королю, заплати, йно маеш менi дати половину своеi жiнки.

Не хтiв перше той король того зробити, але згадав його всю вiрнiсть, не мiг йому вiдказати.

– Та коли ти хочеш половину, то я вже тобi вiддам всю.

Як побачила королевича жiнка, що то не жарти, то стала дуже плакати i умлiвати. З того плачу найшло на неi ригання. Зачала вона ригати, i вся та гадь, котру мала у собi, вийшла з неi. Тоди фурман добув тую гадячу голову, котру вiн вiдтяв, i зложив до купи i сказав:

– Ото видиш, королевичу, яку я маю половину в кишенi, а половина була в твоеi жiнки.

Ото, королевичу, стiльки я хочу в тебе заплати. Заплативiсь, королевичу, за мене давно, тоди, як той чоловiк бив по моему гробi, бо я був умерший чоловiк. Пан Бiг прислав мене за тих п'ятнадцять рублiв у тебе рiк служити. Викупiвись мене, королевичу, вiд теi неволi, що вiн рiк мав по смертi моiй збиткуватися. Бiдним я був i позичив у того багача п'ятнадцять рублiв, i вiн по смертi моiй збиткувався. Але Пан Бiг прислав таку душу, що за мене заплатив.




Дурний Гриць i водяна панна


Була собi iдна жiнка, що мала iдного дурного сина, називався Гриць. І не мала вона анi морга грунту, тiльки iдну хатину дуже стареньку. І не могла собi дати ради у свiтi, бо вже стара була, а той не мiг заробити. А то за панщини було, i iй казали панщину робити за ту хату. А вона не здужала вже вiдробити панщини свеi. Тоди пан казав, щоби Гриць iшов до ставу стерегчи риби, тоди вiн вiдпише панщину. А той не хоче iти стерегчи риби, бо дурний. Пан казав йому дати кiлька киiв.

– Мусиш хоч таким способом менi панщину вiдробити. Хоч ти дурний, то коло риби будеш стояти, коло ставу.

Допiру Гриць ся послухав i пiшов до тего ставу а пан його записав «ставничий». А було то лiтнього дня, голодного переднiвку коли мати не мала чим його поживити. Вона жебрала по селi i носила свому синовi. Так було раз i другий, а вона все понад коршму ходила. Раз виходить з тоi коршми жид i до неi каже:

– Чому ви до мене нiколи, Іванихо, не вступите?

– Як я маю до коршми вступати, така бiдная, як я нiчого не маю, йно душа в менi?

– Що ти питаеш, Іванихо, ти вступи – я маю горiлку i ще й закуску для тебе знайду: е у мене хлiб, булки. Хiба б я був такий нерозумний, щоб бiдного зле потрактував? Хтось мае грошi, а ти – нi, то я тобi подарую.

Подумала стара Іваниха:

– Пiду я до того жида.

І той жид-орендар дав iй горiлки келiшок чи там кватирку i дав iй хлiба закусити.

– Дякую вам, пане-орендарю, за те, щосьте менi дали, бо я плати не маю.

– Прийдiть-но ви завтра, Іванихо. Я й завтра тобi ще дам. Було так iден день, другий – на третiй день Іваниха вже встидаеться i боiться, i поза коршму вже ховаеться, як iде. Спогадала собi, що: «Довг вже маю великий у жида, вже найдеться близько злотий грошей, а як ще нинька третiй день вiн мене закличе, а я маю реманент на панщину, то як жид возьме подасть мене до пана, то ще хату мою злiцитують».

Але жид пильнуе лiпше Іванихи:

– І ви, Іванихо, вже мене встидаетеся до коршми ходити?

Закликав до коршми ii i каже:

– Не журися, нi. Я ще тобi грошей дам.

Налив iй горiлки кватирку, а ще другу дае для Гриця i буханець хлiба i каже до неi:

– Мiг би Гриць прийти сам, йому недалеко вiд мене.

– А пан як би довiдався, то б його не тiльки киями досить збив, а нагайкою ще лiпше побив.

Занесла той хлiб i ту горiлку до Гриця i розказуе:

– Знаеш, Грицю, казав жид, що ти мiг би i сам прийти, нiж голод терпiти.

А Гриць, як ту горiлку випив, то охоти набрався, думае: «Добрий то жид такий, що дурно дав менi горiлки i хлiба». Каже до матерi:

– Вже то я сам не пiду, а ви йдете, маете час, то вступiть ще до нього, що то вiн вам скаже.

Вертае Іваниха назад, а жид стоiть на порозi, каже:

– Ну, Іванихо, прийде коли Гриць, чи нi?

– Ет, що тамка питаете, де вам дурний прийде, як вiн не знае нiкого анi нiчого.

– Кажiть-но йому, нехай-но прийде сам до мене – ви можете жити легко тепер на переднiвок i ще грошi будете мати.

– Е, – каже тая Іваниха, – ну, а хто ж менi грошi дасть? Бiди менi бiльше дасть, нiж грошей.

– Чому? Я вам сам дам, але аби-сьте нiкому не споминали нiц, я маю таку вудку на довгiй тичцi, а iднаково Гриць стоiть коло ставу по цiлих днях, а якби вiн такий добрий був, щоби прийшов до мене, то я б йому дав тую вудку, i вiн би кидав на воду, i мав би сам що iсти i менi б якуюсь дав рибку. І з того би прийшло, що вiн би мав чим живитися, i я б йому ще заплатив.

І дав Іванисi ту вудку i тичку:

– Занеси Грицевi до ставу.

І показав йому, що мае чiпляти на той гачок, щоб на рибу кидати, i дав Грицевi ще горiлки i хлiба, щоби Гриць мав охоту рибу лапати. Іваниха занесла Грицевi ту вудку, горiлку i хлiб, а вiн злякався i каже:

– Мене пан заб'е.

Але як вiн горiлку випив i хлiб з'iв, то подумав собi: «Та вже менi однаково: буде бити, чи нi, альбо вже заб'е, iднаково я бiдний». І дивиться Гриць, що пiдходить жид очеретом, i дуже злякався.

– Грицю, не лякайся, – каже жид, – я тiльки прийшов показати тобi, як ти маеш рибу лапати.

І показав, i навчив Гриця.

І так iден день, другий день лапае Гриць рибу на ту вудку, в очерет складае, приходить мати до него, якби приносить iсти, i забирае рибу, i несе жидовi до коршми.

Коли жид каже:

– Я маю, Іванихо, такий волочок, що стiлько ся не буде мучити, а кине раз, то вже буде з него.

І занесла Іваниха, i дала Грицевi той сак на рибу. І як Гриць закинув його в ставок, то витягнути не може, таке щось тяжке там е. І дуже злякався, i став плакати, що у водi той сак, бо як прийде економ, то побачить i вже його заб'е. Приходить мати.

– Чого ти плачеш?

– Ви менi такоi бiди принесли, що ми пропадем обое: щось там тяжкого е, що його не можна рушити, так, як камiнь у тiм саку.

– Стiй-но ти, Грицю, не лякайся. Я тобi поможу витягнути. Мня Отця i Сина i Святого Духа, амiнь. Господи, допомагай!

І зачала мати тягнути – витягае…А в тiм саку е дiвка, але ще й панна до того. Але стара ще не чула, щоби коли у водi дiвка з рибою плавала. Гриць зачав втiкати, а та дiвка – за ним. І вчiпилася його за шию i каже до него:

– Ти вiд мене вже тепер нiгде не втiчеш, бо я на тебе двадцять i чотири роки у водi чекала. Тепер ти будеш мiй чоловiк, а я твоя жiнка, коли ти витягнув мене на свiт i сонце iз води.

Той плаче i дереться вiд неi, тiкае, як дурний Гриць, а вона каже до него:

– Ти, Грицю, тепер йди додому. А я пiду за тобою.

Гриць дурний млiе зi страху, звичайно, що вiн дурний розум мае, i каже:

– Мене пан заб'е! А вона до нього:

– Ти теперка будеш паном, а той пан то не буде навiть варт у тебе за економа бути.

Прийшов же Гриць додому i зi страху i того клопоту заснув собi. Встае рано: вiн такий убраний, i льокай коло него е, який його опуцовуе, чоботи i одежу його. А та хата, що була хатина старенька, стала хата мурована. Вiн дуже злякався вiд того i питаеться матерi:

– Де е мiй латун?

А мати каже:

– Ти дивися, якi я сукнi маю! Або ж я маю тii лахи? Чи я знаю, де вони ся дiли?

А та дiвка каже:

– Ви теперка не будете в латунах ходити, йно в такiм убраню панськiм, як я.

А йде економ заказувати на панщину, дивиться, що хати нема, йно якийсь мур на тiм мiсцi, такий дiдинець, i думае: «Що ся то за диво стало без нiч, що такий палац став на тiй хатинi?» Кличе вiн Іваниху, щоби спитати, чи Гриць коло ставу, чи нi. А як та Іваниха вийшла, за таку паню вбрана, так економ сам завстидався, що вiн ii Іванихою кличе.

А Іваниха каже:

– Ще вiд учера нема нiкого коло ставу, бо Гриць удома.

– Ти ще, Іванихо, iз Грицем пiдеш до тюрми.

А Гриць на собi своi сурдути дере на кавалки, бо одне, що вiн дурний, а друге, що вiн на собi ще не видiв такого жодного убьору панського.

Економ каже:

– Іди ж но ти на диспозицiю, пане Грегор, до пана!

А Гриць плаче:

– Як же я пiду, коли я пан, i тамтой пан?

А панна написала табличку i винесла економовi i каже йому:

– Прошу я вас, пане економ, i ви за то не гнiвайтеся, що я вам буду казати: що така близька дорога пановi до Гриця, як i Грицевi до пана.

Занiс економ пановi ту табличку. Пан перечитав, засмiявся з дурного Гриця i питае економа, хто йому так написав. Економ каже:

– Якась така панна винесла, якби королiвна.

Думае пан, що то все жарти i смiх, i посилае назад економа з тою карткою, щоб Гриць прийшов i дав рахунок, скiльки ще вiн панщини винен. Приходить економ назад, дае Іванисi картку. По якiмсь часi Іваниха виносить знов ту картку. Де та панна написала: «Не був i не буду, але нех сi пан сам пофатигуе». Занiс економ назад, а пан собi думае: «Щось гострого е для мене вiд того дурного Гриця». І казав козаковi коня осiдлати i з великою злiстю нагайку в руки взяв: «Поiду до того дурного Гриця i уб'ю його!» І приiхав. Як оглянув той дiдинець i салю, то завстидався сам. Не злiзае з коня, йно в дзвiнок задзвонив:

– Хто то тут мешкае? – питае.

Хтiв Гриць вийти до пана, але панна не пустила:

– Я сама вийду.

І привiтала пана графа бардзо:

– Вельможний пане графе, проше до покою.

– О, нi, не буду я злiзати з коня, бо щось я виджу дивного, що ся теi доби стало за мою рибу. Бо е ваше велике щастя, а вже мое нещастя.

І придумав скоро собi пан, як Гриця до себе запросити. Пише на конi картку, вже не пише «Грицю», йно «просить пан Грегора прийти на диспозицiю». Гриць хоче йти i шукае за своiми латунами, але водяна панна каже:

– Нема i не буде вже твоiх латунiв, бо до третього дня то ся той пан граф вдягне в них.

Пан думае собi вдома, яку б то кару йому видати? Аж запросив других панiв, урядника i касира, i розказуе iм, що то ся стало, дае iм той лист читати. А вони кажуть до того пана:

– Пане граб'я, нiц йому за кару не дайте, йно тiлько нех вiн iде до сонця, за один день цiлий свiт об'iхав i назад щоб приiхав, i щоб спитав сонця, як то за один день цiлий свiт об'iхати. І щоби ввечерi був вже вдома. То лiпшоi кари не може бути суджено, бо одне, що вiн дурний. І вiн, як пiде, то вже ся назад не верне. І пан ся всього позбуде.

І пан собi охоти набрав до того, що його преложонi кажуть, i написав пан, щоб Гриць пiшов i спитав сонця, чого то воно вдень свiтить, а вночi не видно.

Приносить економ той лист до пана Грегора, а панна перечитала i каже, щоб дав пан коня для него i грошей, хоч би триста злотих. Пан з того ся засмутив, але його преложонi йому кажуть:

– А що ж то пану графовi шкодить? Чи нема коня? А як у картах програе вiн триста ринських? Але, прецiнь, спробуем дурного Гриця, що з того вийде i що ся з ним стане.

І пан собi подумав, i охоти пiдiбрав. Подумав вiн, що то правда, що то е мала багателька. Отже, дав йому коня i грошi.

І Гриць поiхав з великою журбою в серцi. А панна дала йому свiй сигнет на руку i лист, який вона написала, яко королiвна, до свого батька i до матерi. Що море ii взяло, що в ставу була втоплена, а такий знайшовся, що, коли вона до ставу приплила, витягнув ii замiсть риби на свiт.

Їхав вiн, i вечiр вже його захопив, стало дуже невидно, i дорога скiнчилася. А з ним iхав економ, котрий був за свiдка, бо йому самому не буде дана вiра. От, нiч iх захопила, i вони журяться, що нема де переночувати. Аж дивляться, щось ся свiтить. То був палац великий. Приiздять пiд вiкно i просяться на нiч, але там нiкого нема, тiльки iдна сама старенька кобiта, панi.

– Що хочете, люди?

– Ми хочем, може би, ви нас переночували.

– Не можу я вас тут ночувати, бо тут вас звiрi з'iдять.

Подав Гриць лист тiй панi. Вона перечитала той лист i запровадила до скали, такоi стайнi, щоби там звiрi не добулися або вовки. А коло дев'ятоi-десятоi години вночi чути щось.

Гудуть, виють, не виють, але так, як крик i галас. Вони страшно полякалися, що iх смерть вже приходить, як та панi казала. А панi дала той лист свому пановi, вовковi.

Вони були заклятi: король i його цiле вiйсько, як були на войнi, у вовкiв. iх зачарували, а вона ся зiстала з малою дитиною i втiкала з свого краю. І як вона iхала на Дунаю, зачала велика фаля бити, i вона ту дитину згубила в Дунаю i в морi. А та дитина не втопилася, а виросла разом з рибою. І iден хлопець ii витягнув замiсть риби на свiт. І та дочка живе, i прислала ту саму печатку, що я iй вчепила. Як все то розказала стара панi тому вовковi, то з того вовка зробився чоловiк. Як вона дала йому перечитати той лист i той перстень йому дала, то все войсько стало знов людьми з вовкiв.

Казав король припровадити Гриця перед своi очi.

– Я разом з тобою пiду з войськом до дочки своеi.

І так вони iхали усi разом, аж приiхали до Грицевого дому. А на другий день казав король пана запросити в гостi. Пан прийшов i привiтався з таким можним царом. І зачав вiн журитися, що вже вiн нiц не е годен зрiвнятися з Грицем. А король розказав пановi, як то ся стало все. Що вiн був зачарований на вовка, а його дитина була в водi, але не втопилася, а жила з рибою.

– А тепер щастя таке прийшло, що вона вийшла на свiт з води, а я з вовка перейшов на чоловiка. Теперка я тут буду паном, а ти, вельможний граф, зi сторони меi маеш вступитися.

І економ засвiдчив, як свiдок, що вiн видiв, як з вовкiв зробилися люди.

І пан з тоi журби не знав, що зробити, i взяв пiстоля, i застрiлився. А Гриць зачав панувати вiд того часу.




Данило Лепкий

(1858–1912)





Народився у с Лiтиня на Дрогобиччинi, був священиком у рiзних селах Галичини, ординальним шкiльним комiсаром, членом Народного комiтету. Тривалий час очолював у Старому Самборi «Просвiту», заснував Кредитове товариство. Друкував у часописах повiстi, оповiдання, етнографiчнi нариси. Номер у м. Старий Самбiр.





Вода в людовой вiрi


Уже найстаршi та й найдавнiшi народи, про котрих тiльки згадуе iсторiя, надавали або самiй водi божеську силу, або зображали собi особне божество, володiюче водою та ii струями. Старi египтяни почитали живучих у водi крокодилiв, а найпросвiченiшi народи старини, римляни i греки, заселяли глибокi хвилi рiки рiзними богами, богинями та духами. Тая вiра про водянi духи, про iхню силу та моць була i есть до нинiшнього дня мiж народами слов'янськими. Воду кождий майже народ надiляв божественною силою, се нiчого дивного, бо ж прецiнь i нинi люди оi науки, як от геологи i натуралiсти, випроваджують з води початок свiта, ба навiть сама бiблiя звертаеся до сего джерела початку свiта та роду чоловiчого. Що ж дивного в тiм, если простий, неосвiчений чоловiк тiй водi, котра его роли надае «влаги» (плодовитости), за помочю котроi шукае вiн свое здоровле та свою через слабость утрачену силу, если тiй водi приписуе вiн моць та силу самого моцного божества? Мiж нашим простим сiльським людом множество рiзного роду вiровань гомонить про той елемент, – в яких видах вiн ся показуе людовi в природi. Я зiбрав, скiльки мiг, невеликий одламок той староi вiри про воду, походячоi з давноi, передхристiянськоi давнини по селах нашого краю, маючи передовсiм на цiли, щоб не одно гарне та вельми поетичне вiроване зберечи вiд забутя, а при тому хочу показати ту велику силу творчества нашого люду, его фантазiю та его погляди на свiт та на природу.


ДЖЕРЕЛА

Не тiлько наш народ але майже всi народи свiта почитали джерела вiд непам'ятних часiв та приодiвали iх рiзними божеськими силами; декотрi своi оселi, мiста та села закладали над джерелами, вiруючи, що в водi кирниць перебувають рiзного роду божества, котрi будуть опiкуватися та пiклуватись жителями та своiми сусiдами. У нас на Руси-Украiнi розповсюдилася широко й далеко вiра про чудотворну, майже божеську силу джерел i нинi гомонить вона голосним гомоном мiж нашим сiльським та маломiщанським людом. Не буду довго розводитися над тим, згадаю тiльки про тое, що наш люд бачить у водi появи чудотворних образiв.

При джерелах, кирницях i потоках Зеленого тижня пересиджують мавки, котрi в людовiй фантазii зображаються божищами; в Лiтинi вiрить простий люд, що по при кирницях, джерелах та потоках вночi св. Юра, св. Онуфрiя, Петра, Івана Купала пересиджують чарiвницi та ворожки, ждучи тоi дуже важноi для себе хвилi, в котрiй вони зможуть набрати з води потрiбноi для себе сили. Я був кiлька разiв на Краснiй-Грушовiй в Дрогобицькiм на одпустi на Успенiе Пресвятоi Дiви. Множество народа з рiзних сiл спiшить до того села в той день до каплички, поставленоi над кирницею серед толоки, обмаеноi, наче зеленим вiнцем, зеленим рястом густих верб. І серед побожних богомольцiв, що тиснулися по цiлющу воду до кирницi, я бачив множество таких, котрi, кидаючи до джерела кусники хлiба, шмати та друге, хотiли затим лишити свою слабiсть або лиху долю в чудотворнiй кирницi.

В Лiтинi в пов. Дрогобицькiм вiруе простий люд, що в кирницю не годиться анi плювати анi кидати камiнем та грудами; нераз чув я, як мати перестерiгали своiх маленьких дiтей, щоби вони не робили того, бо з кирничноi води вирине дух, котрий заскубоче iх на смерть, або порве за собою у глибоку пропасть.

Людовi казки та оповiданя знають такi джерела з чудотворною водою, котра не тiлько помагае на рiзнi рани, хороби та слабости, але котрою умившись, стае i сивоголовий старець назад молодим, черствим та здоровим чоловiком. Тi чудотворнi джерела знаходяться «за синими горами, за густими борами, за великими пропастями та за глибокими озерами». Вiд одноi староi баби в селi Тегловi в окрузi Равськiм чув я, що тi джерела стережуть рiжнi духи, котрi нiкого з людий не хочуть допустити до них. Лише одному старому батькови, котрий через ЗО лiт шукав свого сина, – говорила тота баба, – котрого загубив у лiсi, вдалося в саму Великодню недiлю достати до того джерел, умитися тою водою та одмолодiти. Однак злi духи, довiдавшися про тое, розiрвали его на кусники. Ба, що бiльше: навiть сi кусники з сего чоловiка спалили вони, щоби вони, змоченi чудотворною силою, не оджили.

В Вороблевичах коло Дрогобича чув я таке вiроване вiд одного селянина. Єсли гадину чоловiк здибле, нехай не лишае еi на дорозi або на травi, лише нехай повiсит на патицi на сонцi, бо сли тiлько вода скропить забиту гадюку, вона певне оджие i тогди помститься на своiм убiйцю. Але ще що! Потяту на дрiбненькi кусники гадюку скропити лише кирничною водою, а вона оджие; таку велику цiлющу силу приписуе у своiй вiрi наш люд кирничнiй водi.

В людових казках над кирничними водами стоять величезнi заклятi палати; в лiсi над студеним джерелом в казцi про дванадцять розбiйникiв, записаноi в Равськiм, стоiть печера розбишак. В печерi тiй у темному пiдземному льоху знаходиться величезна дiжка наповнена людськими головами, котрi злодii-розбишаки з забитих людий на купу поскидали.

Багатий чумак, – оповiдае далi казка, – вертав раз тим лiсом сивими волами додому. Серед темного лiса у ясну мiсячну нiч напали на него розбишаки, забрали сивi воли, одiбрали грошi, старого же чумака завели до пiдземного льоху, стяли голову, кинули еi до величезноi дiжки, а решту тiла поклали в куточку льоху. Жде-жде стара жiнка чумака зi своею одинокою донькою на чоловiка, та дiждатися не може, а далi i каже: «Пiйдем, доню, в широкий свiт тата шукати». – «Пiйдем мамуню, – каже дочка, – та куди?» «Ти пiдеш тихим лiсом, а я широкими полями-степами».

Пiйшла донька тихим лiсом, взявши з собою вiрну собаку. Бiжить собака попереду дiвчини, шукае та нюхае, а дiвчина iде та iде за нею. Іде день, iде другий, уже замучилась, нiженьками поллялася червона крiвця та скропила биту лiсову дорiжечку. Змучена на четвертому днi, сiла дiвчина пiд зелений явiр та плаче-плаче дрiбненькими слiзоньками. А явiр тiльки скрип та скрип. Собака скулилася коло дiвочих нiг та спить. Аж чуе дiвчина щось дуднить лiсом; заперла дух у грудях та слухае. Чуе, ржуть конi, пес зачав гавкати, дiвчина знiтилася та жде, що то буде такого. Аж тут пiдлiтае дванадцять розбiйникiв, страшнi, бородатi та поганi, як нiч.

«Що робиш, дiвчино, тутка?» – запитався еi якийсь старий розбишака. «Тата шукаю», – одповiла дiвчина. «А де ж твiй тато?» – «Поiхав чумакувати сивими волами та не вертае.» Старий розбишака казав взяти дiвчину з собою, привести до своеi печери та тамка замкнути у якусь темну хату з одним маленьким вiконцем. Сидить дiвчина та плаче, визираючи на свiт через одне вiкно. А до вiкна день-денно прилiтае маленька пташина та цвiркае, та б'е крильцями у шибку. Якось раз дiвчина отворила вiконце, пташина влетiла до хати, сiла собi на кiлочку тай каже: «Не журися, дiвчино, таточко твiй недалеко звiдси, дивися в тiй стiнi е дверi», – вона стрiпнула крильцями тай вдарила собою об стiну, – «потисни вдолинi ногою i вони отворяться. Тогди iди до пiдземного льоху, дивися добре, тамка знайдеш дiжу з людськими головами, а у куточку тiло твого батька. Бiжи ж тодi з того льоху простенько до джерела, бери сiм раз воду у губу та неси скропити нею трупа твого батька, приложивши до него i голову».

Я не буду довго розводитися та наводити цiлi довгi казки в тому мiсци, скажу тiлько коротко, що дiвчина послухала пташини, сiм разiв принесла в устах цiлющоi води з джерела i тим способом воскресила свого забитого батька.

Крiм тих джерел з цiлющою водою простий наш люд у своiй вiрi народнiй знае ще джерела з водою шкiдливою житю та здоровлю людини. Ворожка та знахорка одсилае дiвчину полишену любовником-парубком до джерела, що тече з-пiд зеленого дуба; каже тоi води зачерти у синiй, новий горнець до сходу сонця, зварити в нiй чар-зiле, та одвару того дати напитися легиневi, котрий або вернися до полишеноi любки, або «задре ногами». Є джерела з такою поганою та нечистою водою, що, встромивши ногу або руку, дiстаеся на тiм членi тiла струпи або не вилiченi рани. В таких джерелах мае перебувати Обiйник або якась iнша чорна сила, котра любить шкодити на здоровлю та майнi всiм людям.

Що ж в кiнци дивного, если наш простий люд надiлив у своiй вiрi та забобонах кирничну воду надприродною силою, коли навiть серед таких культурних народiв, як французи та нiмцi, простий люд з почестю вiдноситься до декотрих джерел, приписуючи iм надприродну силу?


МОРЕ ТА РІКИ

В округ широкоi та простороi землi розливався ще ширше та довше море, на серединi котрого стоiть бiлий камiнь, на тому каменi росте дерево i по тiм то деревi на птасi грифi можна дiстатися на тамтой свiт (записано в Лiтинi). В iнших сторонах нашого краю, як Рудецькiм, Самборщинi, в Равськiм та Жовкiвськiм вiруе наш простий люд, що на самiй серединi моря пiдноситься величезна золота гора, по котрiй душi небiжчикiв мусять дiставатися на тамтой свiт. Котра душа на тiй землi не шанувала своiх нiгтiв та, обтинаючи iх, не ховала за пазуху, ся так скоро не видрапаеся на тоту високу гору. Будь-що-будь, наш люд уважае море за дверi на тамтой свiт, а по декотрих сторонах, як в Короснянськiм, вiруе, що на конци моря з глибокоi води виринають прехорошi золотi стовпи, на котрих спочивае просторе сине небо.

У морю живуть рiзнi люди та дива. На днi широкого моря живуть такi панни, котрих очi з самiсеньких жемчугiв, а волося iз коралiв та дорогого камiння. Тотi панни лiтом у яснi днi виходять на берег та, поклавшися на зеленiй травi, вигрiваються на сонячному свiтлi. Тогди пiдкрадаються до них немилосерднi моряки, лапають iх, одрiзують хороше волося, вилуплюють жемчуга з очей, а одтак пускають iх назад у море. У морю вiдростае iм назад волосе та вертаються дорогi очi. На днi моря е мiста та села з своiми людьми та рiзними гаями, лiсами та рiзними превеликими багатствами.

У чорному морi живуть мелюзини. Люди по передмiстю в Дрогобичи описують iх двояко; однi говорять, що то е дiвчата з головою, руками, грудьми до самого пояса чоловiчими, а вiд пояса йде хвiст риби; iншi описують iх так, начеб то були через половину рибою, а другою половиною дiвчатами, такi що мають по однiй руцi а по однiй плетвi. Вони суть авторами народних пiсень, котрi в погоднi днi виспiвують: сi пiснi пiдслухують чумаки, учаться iх та розвозять по селах.

В морю е величезнi риби, котрi живут тисячами лiт. Тоти риби рушаються дуже поволи, деколи засипають довгим, твердим сном на серединi моря, виставивши спину на верх. Тогди iхнi хребти покривае трава, на нiм ростуть корчi та дерева. І не раз моряки, доiхавши до тоi риби човном, вискакують на ню, думаючи, що то острiв, але не раз така риба тогди, вражена або вдарена чим, моцно стрепнеся, потрясе собою, шморгне пiд воду i тим способом позбавляе житя морякiв.

Турки пiсля народноi вiри бувають дуже добрими плаваками по синьому морi. Я чув оповiдане в Лiтинi, в котрiм простий люд представляе собi, що турки по морю плавають так добре, наче качки або гуси. Вони стрiляють до свого ворога з ручниць, а одтак самi ховаються перед своiм ворогом у глибокi морськi хвилi.

За сине море одлiтають птицi восени у вирiй, з синього моря виринають розмаiтi звiрята, птахи; з синього моря походять морськi свинки, котрим наш сiльський люд приписуе, що вони витягають ревматизм.

Рiчна вода не вливаеся пiсля вiрувань нашого люду до синього та безкрайнього моря, вона морем тече аж пiд самiсiньку землю довго-довго; тому, если на воду на Великдень кине селянин посвяченi шкарлупи з яець та з великоднього м'яса кiсточки, то все тото за якийсь час рiкою заплине до Рахманова пiд землю, тай там людям з другого свiта скаже: «Христос Воскрес», звiщаючи тим способом iхнiй Великдень.

У рiках жиють русалки та топельники з зеленими студеними руками, з рогами, та кучерявим, русявим волосем. В тих водяних духiв палати з кришталю та прозрачного шкла, з синiми кровлями, а в серединi них знаходяться засланi ложа з барвiнку та водяних лiлей.

Взагалi рiки та рiчна вода одограе вельми важну ролю в духовнiм житю нашого сiльського люду. В народних пiснях, казках та оповiданнях дуже часто згадуеся про тихий Дунай, за котрий поiхав козак в далеку чужу чужину. Зi струi рiки стараеся згадати дiвчина свою будучу долю та свое жите, пускаючи на Купала зеленi з барвiнку вiнки на воду. З Щедрого вечора на Йордань опiвночи вода перемiняеся на вино, а той чоловiк, котрий у Бога щасливий, зможе пiд той час з рiки зачерти вина мiсто води у свiй збанок. Тое вiруване розповсюджене особливо в сторонах положених над Днiстром в селах: Лiтня, Тинiв, Колодруби, Ропчицi та другi. І менi не раз зустрiчалося видiти тамошнiх селян в ту нiч ждучих тоi години, в котрiй би можна вмiсто води зачерти вина.

Посвячена йорданська вода пiсля людового вiруваня охороняе чоловiка од розлучного рода нещасть та недругiв. Чоловiк обложений струпами, ранами та золотухою нехай тiлько скупаеся в йорданськiм полонцi, а певне поздоровiе; таких людей лiчить також купiль в водi в живний четвер. На Щедрий вечiр мiсить у свяченiй водi селянин пшеничне тiсто, робить ним хрестики на дверях та стiнах не тiльки своеi хати але й всiх будинках, вiруючи, що тим способом приступ всiм злим та нечистим духам до свого домiвства. Ба що бiльше! Зiшкробане з хрестикiв йорданське тiсто помагае на рiзнi слабостi та хороби.

Я бачив в деяких сторонах нашого краю переведене людового забобону у йорданськiм днi. Особливо в горах в Сяноцькому, вiрить люд, що купелею в йорданськiй полонцi зможе очистити та позбавити чарiвниць та знахарiв iхньоi сили. Менi зустрiнулося видiти в однiм селi, як парубоцтво серед трiскучого морозу купало три баби в йорданськiй водi, котрих пiдозрiвали в цiлiм селi о тое, що вони е чарiвницями та що забирають молоко коровам.

В Белзькiм та Дрогобицькiм вiруе сiльський люд, що коли чорна градова хмара над суне над село та поле, нiчого не потреба робити, лише ждати на перше зернятко граду; тое зернятко кинути до перехованоi йорданськоi води, а град перестане падати.

В воду кидае вдосвiта на Рiздво газда срiбний грош та миеся в тiй водi, думаючи, що тим способом вiн з цiлою своею сiм'ею стане богатирем.

Але згадаймо звичай, розповсюджений не тiлько по нашiй Руси-Украiнi, але й по других слов'янських землях на Великоднi свята, коли то парубки обливають водою дiвчат! Є села по нашiй землi, в котрих дiвчина не борониться, добровiльно даеся зливати студеною водою, тихо i покiрливо стоiть вона при вербi над рiкою, коли тим часом парубки одну коновку води за другою на неi ллють. Вона ж не борониться та не втiкае, бо вiруе, що тота вода надасть iй краси, здоровля, черствоти, а вконци принесе iй жениха та змiнить не раз лукаву долю на лiпшу.


ТУЧА, ДОЩ ТА СНІГ

Так само, як рiчна вода, так само дощ та снiг почитуе наш люд в своiх вiрованях, казках та забобонах за святий, та односиться до него начеб до якого святця. В Грушови коло Дрогобича мiж дiтьми записав я спiванку, котру вони лiтом спiвали запрошуючи, щоби перестав дощ падати:

Не йди, не йди, дощику!
Я ти звару борщику;
Поставлю тя на дубки, —
Вип'ють твоi голубки!

В Равськiм представляе собi наш люд, що на чорних хмарах, пiд самiсiньким небом, сидить страшно старий дiд, борода у него аж по самi костки на ногах; скулившися ховаеся вiн перед ясним поглядом золотого сонця, бо боiться, щоби жарке сонце у лiтнi днi посухи та спеки не висушило ему его мокроi бороди, у котрiй дощ криеся. Коли повiе буйний вiтер i потрясе бородою того старця, тогди пускаеся дощ. Деколи i тому старому дiду забагаеся погуляти та розвеселити своi старi костi, тогди бере вiн за руку свою стару сестру – тучу, ослонюе ясне сонце темними хмарами тай пускаеся у танець полями, степами, лугами та лiсами.

В Руденськiм кажуть, що дощем, градом, снiгом та тучею володiе святий Ілiя та св. Миколай. А тогди, коли в хмарах гоготить та гримить, сi два святi огненими колесницями розвозять калачики та кидають ними на землю.

Тихий, супокiйний та тепленький лiтнiй дощ, котрий скрапляе селянськi ниви, у вiрованях, називаеся чистим, святим дощем. Бурю та дощ уливний називае наш люд нечистим, i тим дощем володiе нечистий дух або лиха сила.

В Дрогобицькiм в Лiтинi я чув такий опис дощу: «На вершках дерев сидить чоловiк та тримае на плечах шкiряний мiх дощу. Як тiлько захмариться та вiтер повiе, летить той чоловiк попiд самiсiнькi хмари, бере сито та зо свого мiха лле на него воду. Деколи вiтер свариться з тим чоловiком, тогди вiддирае вiд него шкiряний мiх, телiпае ним з цiлоi сили тай тим способом спроваджуе на землю тучу».

Дрiбненький та легенький дощ, котрий довго не йде, називае сiльський люд в надднiстрянськiй дрогобицькiй сторонi дощем «слiпим». Коли сонце свiтить, а дощ падае, тогди чарiвниця масло робить, а дощ той не е дощем чистим, бо его накликала чарiвниця. Взагалi ворожбити, чарiвники та знахарi зi злости або з якого завзятя можуть спровадити на село не тiлько дощ, але навiть хуртовину, град та тучу.

В людових вiруваннях вiщунами дощу та тучi бувають кури, ворони та ластiвки. Загально вiдоме тое вiроване, що на дощ кури пiють та встають зi свого сiданя дуже рано; ластiвки звiщають тим дощ, що вганяються високо попiд самi облаки; ворони же на тучу та заметiль пхаються до села та людських жилищ.

Крiм вiрувань про чистий i нечистий дощ можна також подибати в декотрих сторонах нашого краю поговiрку мiж нашим людом про камiнний, сiрчаний та огненний дощ. Дощ огненний буде падати при кiнци свiта, запалить цiлiсiньку землю, залявши еi перше огненною водою. З дощем у лiтi та на весну з самого неба спадають на землю жаби; особливо належиться згадати тутка про маленьку зелену жабу, котру люд простий в сторонах Дрогобицьких уважае за дар неба, вiдноситься до неi дуже дружно, бо вiруе, що, приложивши тоту зелену жабу до посiдалих та попуканих од буйного вiтру уст, нiг або рук, тим способом вилiчиться iх, а при тiм охорониться на будуче од посiданя та попуканя. Пiсля вiруваня тамочного люду ся зелена жаба не любить дуже рiчноi води, а коли серед лiта настане страшна посуха i всi калабанi висохнуть так, що ся жаба не мае дрiбочки води, чим могла би закропити свою спрагу, тогди вилазить вона на вербу i так, як каня рохкотанем просить у Бога дощу. Тому люд по деяких селах уважае рохкотане тоi маленькоi жаби за признаку слоти. Серед лiта та погодноi осени з дощем спадають на землю також мишi, котрi одтак розлазяться по полях, споруджуючи в зимових засiвах чималу шкоду; з дощем спадае на пшеницю руда i др.

Маевий дощ надае хлопцеви росту та сили, а дiвчинi краси та вроди; тому декуди по наших селах посилають матерi своiх малих дiтей на маевий дощ, щоби iм той надав краси, сили та росту. Єсли на весiлi парубка та дiвчини падае дощ, тогди в деяких сторонах нашого краю, загалом всi весiльнi разом з молодятами тiшаться, бо вiрують, що той дощ принесе молодiй парi щастя та долi; в Дрогобицькiм же я чув, що дощ падае по найбiльшiй частi на весiлю того парубка чи тоi дiвчини, котра любила за свого дiвування поiдати ласощi, а в Грудi я бачив, як молода княгиня заливалася дрiбними слезами на своiм весiлю, бо в тiм дни, в котрiм вона шлюб брала, падав рясний дощ. Стiлько, отже, слiз – пiсля ii вiрованя – прийдеся iй небозi вилляти в житю зо своею парою. Якi два суперечнi вiрованя та якi суперечнi погляди на ворожбу про будуче жите молодих!

Крiм дощу на тiм мiсцi належиться згадати про росу, котра серед погiдноi лiтноi ночi такими гарними каплями вкривае поля, луги та луки. В Дрогобицьких сторонах вiрить люд, що росу самi «янголи» змiтають на землю з ясних звiзд; а на Солтисах од староi баби я чув, бутьтоби роса мала бути тими дрiбними слезами, котрi Пречиста вилляла за своiм сином тогди, коли его жиди били та розпинали, тому щорана ясне сонечко збирае росу iз землi та ховае у золоту скриню. Колись визбирае сонечко всi слези Матiнки Божоi iз землi, поскладае iх до скринi, замкне золотим ключем, а тогди горе буде людям! В Тегловi од одноi староi жiнки я чув, що росу ронить проклята од Бога дiвчина за тое, що на самiсiнький Великдень рiзала на вiнець зелений барвiнок. Тому теперка од Великодня (од весни) аж до пiзноi осени вганяе вона по ночах та ронить слези-росу на дрiбненьку траву, зiля та дерева.

Роса назбирана з ячмiнних зелених колоскiв у святоянську нiч помагае на очи; вночи на св. Юра, Онуфрiя, Івана Купала збирае чарiвниця з трави, з зiля та з дерев росу до вiдерця та робить з неi масло та сир. Хто щорана буде вмивати свое лице, той нiколи не постарiеся, дiвчина же, котра часто обливаеся свiжою ранньою росою, охорониться од рябини, чирякiв та струпiв, еi лице буде завжди гоже, румяне та свiже.

Найменше я змiг зiбрати вiрувань по наших селах про снiг. Докладно про его генезу, про его близшi свойства, про его персонiфiкацiю, не був я в силi помимо моiх старань та допитiв нiчого ясного та докладного розпорпати. В Михайловичах в повiтi Руденськiм чув я од одного чоловiка, що снiг змiтають на землю святi щозими, а в многих селах нашого краю вiруе простий люд, що добре та здорово е натиратися мартовим снiгом, бо снiг той надае краси та здоровля навiть старому лицю. Серед снiгу в ночах по Рiздвi до Щедрого вечера уносяться душi нехрещених дiтей, опирi, чарiвницi та другi нечистi сили в повiтрю. Коли острий стулений зимовий вiтер бовдурить та закручуе снiгом, як у лiтi, порохом, тогди лихий жениться та заводить крутий танець.


ОЗЕРА ТА БАГНА

Нема анi однiсiнького, може, села на нашiй просторiй Руси-Украiнi, в котрiм би простий люд не нав'язував якось якоiсь казки або оповiдання до озера або до багна, яке в селi знаходиться. Менi вдалося в протягу моеi чотиролiтноi мандрiвки та бурлацтва по Галичинi зiбрати та списати чимало таких розказiв про озера та багна, але подавати iх всiх на тiм мiсцi, було би неподобно. Тому я згадаю для одноi цiлостi про озера в людовiй вiрi поверхово, сподiваючися, що колись про них подам бiльше цiкавих вiрувань та казок.

На озера, багна, опарени та баюри глядить наш люд з жахом та трепотом, уважаючи тi мiсця не чистими, бо в iхнiй водi по найбiльшiй частi пересиджуе страшний обiйник, мань або блуд, топельник та другi лихi духи та чорнi сили. В Вороблевичах на просторих, рiвнинних сiножатях знаходиться великий став, зарослий тростиною, очеретом та татарським зiлем. Не дуже далеко од того ставу веде бита дорога одна до Дрогобича, а друга до Медини, котрою день-денно майже вечерами iдуть люде або з недалеких мiст, або вертають з панських дворiв з заробку до дому. Кiлько я наслухався розлучних оповiдань та розказiв про той став! Однi оповiдали менi, що бачили, як з глибокоi води ставу вилазив величезний кiнь у ясну мiсячну нiч, iшов на дорогу, ставав на високiм мостi, полоненiм на Тисменицi i пив з рiки воду, витягаючи свою довгу шию. Був се обiйник – (злий дух) – володiтель i пан того ставу. Давно, дуже давно впилився он так у темну осiнню нiч до вертаю чого з углем з летнянських лiсiв грушiвского коваля, затуманив его цiлком, потiм водив его майже цiлiсiньку нiч по сiножатях а в кiнци над раном завiв его разом з конем i возом над став, тай утопив его на самiсiнькiй серединi ставу.

На серединi сего ставу, серед густого очерету та осоки е закляте мiсце – говорили другi – на котрiм не змогла до сего часу жадна нога чоловiка удержати ся, бо щоби на тое мiсце човном приплив не знати який плавак, сей час погибати мусить. Там бо власне в тiм мiсци сидить сей страшний обiйник.

По озерах, по багнах та баюрах пересиджують чорти та дияволи, а в сторонах Дрогобича, Стрия, Белза та Рудок вiруе люд, що озерами та багнами можна дiстатися до самiсiнького пекла.

На iншi озера та баюри вказуе наш сiльський люд з страхом та тривогою тому, бо вiруе, що на тих мiсцях стояли або богатi оселi, житла або палати, але вони за якийсь грiх запалися пiд землю. І нинi серед погодноi та тихоi ночi можна чути голоси людей в тих озерах. Я наведу лише один розказ записаний в Тегловi од Юрка Дiдуга про невеличке озеро, що лежить посеред Хлiвчанського лiса: «Давно колись стояла тутка красна палата, що належала до старого багатого воеводи. У воеводи було три сина; тому, як умирав, роздiлив цiлий свiй маеток межи них з тим, щоби вони разом в палатi всi три сидiли. Але середущий захланний брат не хотiв пошанувати батькiвськоi послiдноi волi, ему забаглося захопити у руки цiле батькiвське майно. Тому раненько в недiлю запросив вiн своiх двох братiв на мiд солоденький. П'ють брати медок, та не знають, що братчик досипав до него отруi. Напилися тай поумирали. Похоронив брат братiв про людське око красно, побивався та плакав, iдучи за iх домовиною. А вернувшись з цвинтаря, з утiхою взявся до того, щоби уладити палату по своей волi та вподобi. Та ба, зараз над вечором того самого дня як не зiрвеся вiтер, як не закрутить, як не сипне дощем, то аж страшно зробилося окаянному братчиковi. Вконци пiд землею щось загудiло та загримiло, i цiла палата ринула пiд землю. На тiм мiсци виступила лише вода та сталося тото озеро. І тепер поночi можна видiти, як окаяний брат ходить берегом озера, ломить руки та плаче за потроеними рiдними братами».

Подiбних вiрувань, оповiдань та казок про рiзнi озера гомонить дуже много мiж нашим людом; а бувають вони цiкавi, бо дуже часто малюють собою дуже докладно сей здоровий погляд на свiт, на суспiльнiсть та на житте чоловiка.

На послiдок ще скажу, що наш люд уважае воду так як вiтер, воздух та огонь майже за святу i дуже часто в своiй щоденнiй бесiдi виражаеся про воду «свята водиця»; вiн тремтить перед ii могучою силою особливо тогди, коли вона розiллеся повенею, та забирае ему его поля. Не належиться, щоб вночi, пробудившися зi сну, пити воду, бо можна набавити якоi слабостi або з водою проликнути гадину або ящiрку, котра потому в чоловiчi розростеся. Для тих, хто хоче вночi воду пити, нехай еi перехрестить та мовить Отче наш.

Вода одiграе вельми важну ролю в життi нашого люду. Я чув вiруваня в Дрогобицькiм, Самборським, Равськiм та Ярославськiм, пiсля котрих чоловiк перекидуеся зараз в звiрюку, скоро з еi слiду нап'еся. Оповiдали менi селяни, що чарiвниця не конче потребуе iти до корови до стайнi, щоби iй молоко одiбрати, вистарчить чарiвницi коров'ячого слiду, з котрого потребуе вона лише набрати води, а тодi молоко еi! Чорт скроплений свяченою водою розливаеся у мазь або смолу. Така то сила води i такi то вiрування змiг я зiбрати про ню мiж нашим сiльським людом. Вконци водою послугуються знахарi, ворожбити в своiй медицинi, своiх забобонах та розлучних нечистих дiлах.




Вiрованя про чорнокнижникiв


Будучи iще школярем, мешкав я в Дрогобичi у старих мiщан К., мали вони там при вулицi Бориславськiй свiй власний домик з досить красним садком та городцем на ярину Старому Василеви могло тогдi дотягати до 70 лiт; вона, маленька, худощава, була може трьома або чотирма роками молодшою вiд него. Була то жiнка тим замiтна, що добре шила чоботи, виспiвувала хриплим голосом над своiм малим верстатиком нераз довгими зимовими вечерами дуже много пiсень, знала багато казок, а – що найважнiйше – приймала у себе щопонедiлка тьму селянського жiноцтва та ворожила з карт i вичитувала iм будучнiсть зi староi книжки, котру бережно ховала в старiй комодi.

Була то жiнка побожна, майже щоднини ходила до церкви; про себе рiдко що говорила. Моя покiйна мати-селянка, котрiй старенька К. також читала зi своеi книжки про еi будучу долю, оповiдала, що моя газдиня мае дуже стару книжку, котра була колись власнiстю чорнокнижника. Що то за однi були тi чорнокнижники, мати моя не знала, а питатися моеi газдинi я не смiв. Аж якось пiзнiше розказала менi вона сама про тi казковi постатi.

«Чорнокнижники були то лицарi, яких нинi нема вже нiгде на свiтi. Вони воювали зi своiм ворогом i убивали змii, що то з'iдали людей та кормилися людською кровiю. iхнi палати, замки та доми були розкиненi по неприступних мiсцях в горах та вертепах».

Пiсля людових вiровань чорнокнижники були не тiлько добрими лицарями, а мали також в своiх заклятих недоступних палатах множество рiзних книжок, з котрих можна було довiдатися про судьбу i долю так поодинокоi людини, як i всеi землi. Тi книжки були писанi iнакшими знаками, як теперiшнi письма; для того рiдко найти тепер такого чоловiка, щоби знався на тiм писаннi. Моя стара газдиня нераз, показуючи на старi книжки, зложенi в парохiяльнiм костелi в Дрогобичи, казала менi: «Дивiть, кiлько там грубих книжок! Всi вони вiд чорнокнижникiв. Що таму них написано, Господи! Кобихоч сотну часть знати з того! Та що ж?… Нинi нiхто iх не перечитае!»

Чорнокнижники мали якусь зв'язь зi злими духами i чортами; вiд них мали вони свою силу i маеток, а iхнi княгинi свою красу i уроду. В Летинi, в повiтi Дрогобицькiм, чув я вiд одноi староi баби ось яке оповiдане.

«Буде тому зо двадцять лiт назад, як вибралася раз в недiлю рано моя посестра Маруся – вона давно умерла – до лiсу на гриби. Іде, iде лiсом, заглядае пiд кождий корчик; уже перейшла зруб i знов пустилася в гущавину. Приходить над велику трясавицю, зарослу зеленою високою рiзiйкою та рiзним зiлем, дивиться: а по тiм озерi ходить красна панна, що такоi ще Маруся нiколи не видiла. Ходить тая панна та збирае зiле. Як же тiлько побачила Марусю, стрепенулась, знiтилась тай щезла. Маруся прийшла додому, зачала вiд того дня щось слабувати, хирiла-хирiла тай за вiсiм недiль опiсля умерла».

В нинiшних часах в найбiльших лiсах i вертепах не можна вже знайти замкiв та палат чорнокнижникiв; всi вони зо своею силою, мудротою, зо своiми скарбами, достатками та красою провалилися пiд землю. Але простий люд вiруе свято, що ще й нинi можна би чоловiковi дiстатися до тих запалих, заклятих палат, можна побачити тих чорнокнижникiв, сплячих у своiх кiмнатах або шкляних домовинах. Пiд кiнець свiта виринуть вони знов з-пiд землi зо своею силою, зо своiми багатствами та запанують на землi. Але iхне пановане не буде довге. Чорнокнижникiв зженуть з землi такi манюсенькi люде, що дванадцять iх буде молотити в нинiшнiй селянськiй печи.

Дорогоцiнною спадщиною по чорнокнижниках для ворожбитiв, знахарiв та знахарок суть iхнi книги та письма. З тих книг можна довiдатися всего: в них суть записанi рiзнi зела та лiки на найтяжчi слабости, в них е написано i про долю людини, у них суть поданi ради i способи, як можна дiйти до маетку та багатства.

В повiтi жовкiвскiм знав я одного знахаря, про котрого говорили люде, що мае книжку вiд чорнокнижника. З тоi книжки вичитував вiн про усi зела та лiки. Щовесни, скоро тiлько розцвився лiс, iшов вiн до лiсу збирати зiле; одно сушив на сонци, друге мочив у горiвцi, а все тото бережно переховував у своiй коморi, цiлiсенький Божий рiк iшли до него люде Бог зна звiдки просити старого о пораду то на вроки, то на лупане голови, то на iншi хороби. Старий знахар давав кождому трошечки зiля, наказуючи, як его уживати.

Я знав навiть одну iнтелiгентну жiнку, котра як могла допомагала селянам в слабостях; та люде в селi говорили про ню, що вона мае книжку по чорнокнижнику, з котроi вичитуе лiки.

Дуже цiкаве оповiдане записав я торiк вiд одного селянина в повiтi дрогобицькiм.

«Наш дiдич дуже був збiднiв через повстане, – розказував менi Олекса К. з села В. – Бо ж то щодня якiсь гостi, якiсь панове; все одних привози, других одвози, кождого нагодуй, та ще й на дорогу дай! Бiднi пани так через тото пiдупали, що одно село мусiли продати, а на решту маетку наробили тiлько довгу, що моя дурна голова i сказати не годна.

А був у нашого пана дiдича дуже учений брат. Бувало день i нiч все над книжками: читае щось, шукае межи старими книжками та паперами. Знайшов вiн межи старими книгами також книжки по чорнокнижниках. Зачав у них читати тай дочитався, чого потребував. У сам Великоднiй четвер запросив до себе нашого панотця та казав ему посвятити муку на паску. Панотець уволили панську волю, посвятили муку та ще й покропили йорданською водою. У Велику суботу вечером замiсив сам пан з тоi муки тiсто, облiпився ним вiд нiг до голови, а коли уже добре змерклося, взяв книжку по чорнокнижнику i пiшов пiд лiс на роздорiжжя. На роздорiжжi сiв собi, отворив книжку та зачав до мiсяця щось читати. Читав довго-довго. Коло пiвночi у лiсi щось зашумiло, зiрвався вiтер, дерева затрiщали: аж перед паном станув маленький хлопчина в червонiй з рiжками шапчинi, з однов баранячою ногов та з свiтлячими гудзиками.

– Здоров! – заговорив хлопчина.

– Здоров, антипку! – каже та смiеся пан.

– Чого ти прийшов та сiв на мое мiсце? Гони звiдси, а нi – скручу тобi голову!

– Се мое поле i мое роздорiжжя, – каже пан i так слово по словi розпочалася сварка, а далi чорт береся до пана. Та що ж? Що прискочить до пана, то знов одскочить, як опарений. Вкiнцi пан знiтився, виважив добре, присунувся ближче до чорта та як не злапе его по-пiд сили!

Чорт в крик, рвеся, скомлить, а пан щомоци тримае. Далi чорт зачав просити:

– Пусти, будь ласкав, бо згину!

– Не пущу, здихай зараз!

– Пусти, бо печеш мене собою гiрш пекельного огню. Пусти! Що хочеш, дам тобi.

– Нi! Здихай, лукавий чорте!

– Дам чвертку червiнцiв: пусти!

– Мало! – каже пан.

– Дам двi: пусти!

– Мало!

Згодилися на три. Пан схопив чорта за руку, держить его мiцно тай каже:

– Сип червiнцi, а нi – не пущу, хотяй би-м мав сам зубами затяти.

Чорт рад не рад насипав величезну купу червiнцiв, вирвався з панськоi руки тай пiгнав. Пан тогдi перехрестився, обцирк-лював червiнцi свяченою крейдою, пересидiв до рана, а рано заiхала фiра, забрали грошi тай завезли до двора. Вiд того часу станули нашi пани на ноги i спродане село одкупили, i довги поплатили, та ще й грошей чимало лишилося».

В Довгiм мав бути такий мудрий хлоп, що мав таку книжку по чорнокнижнику та умiв з неi читати. Для того нiхто, так як вiн не оджене граду чи хуртовини вiд села; вiн i дощi задержить i вiдгадае, кiлько лiт хто буде жити, де подiлася конина сусiдови, чи на чистiм мiсци будинок стоiть чи нi. А все з тоi книжки.

Яким однак способом тотi книжки дiсталися мiж нинiшнi люде, про се докладно годi довiдатись. Видно, що люде, повторюючи сi казки, глибше не застанавляються над ними. Я тiлько раз, будучи в Добромильськiм та оглядаючи старi звалища замку, чув вiд одного селянина, що в тiм замку в пiдземних пивницях мають знаходитися книжки по чорнокнижниках, однак iх дуже тяжко дiстати, бо книжок тих стережуть самi чорти.

Одна стара баба в Тегловi згадала менi раз, що якийсь хлоп дiстав був таку книжку; але коли я ii просив, щоби докладно про то оповiла, сказала баба: «Не годиться духовним таке розповiдати, бо тото би був неспокутований грiх».

Крiм книжок, якi походять вiд чорнокнижникiв, людова вiра розказуе також про старi образи, що колись були власнiстю тих казкових осiб. Тим образам приписують однакову силу, що i книжкам. Одна баба з Лiтиня оповiдала менi, що коли тому десять лiт назад украли злодii у неi пару коней, вона удалася до Стрия до знайомоi на цiлу тамошну сторону ворожки. Прийшовши до невеличкоi з одним вiкном ворожчиноi хатини, баба достерегла вiдразу середньоi величини образ, завiшений на стiнi. Образ був так старий, замазаний та чорний, що годi було на нiм розпiзнати що. Перед ним горiла лоева свiчка, а стара ворожка, розвiдавшись у неi, в якiм дiлi вона прийшла, обернулася до старого образу, шепотiла щось до него довго, наче б молилася, а опiсля обернулася до баби тай сказала iй:

– Конi вашi украв недалекий; але ви iх не одпитаете, злодiй давно iх продав; колись сам вам признаеться.

– Тай так сталося, як сказала, – скiнчила баба. – Конi пропали, як камiнь у водi. Але коли старий Яким умирав, признався сам передо мною, що вивiв моi конi зо стайнi вночi тай продав жидам в Роздолi за песi грошi.

Я чув, що оден знахар потирав старим образом хорим людям, що приходили до нього, твар (лице), голову та другi частi тiла i тим способом привертав недужим iхне здоров'е.




Давня поезiя





Григорiй Чуй Русин iз Самборо

(1523–1573)





Народився в родинi симбiрського шевця. У Кракiвському унiверситетi здобув ступiнь бакалавра вiльних мистецтв. Був ректором лiцею в Перемишлi (1547–1550), потiм ректором Львiвськоi школи (1551–1553), з 1563-го став професором Кракiвського унiверситету.

Писав поеми, панегiрики, еклоги латинською мовою (Уривок, що подаеться, переклав В. Маслюк).





Еклога

(уривок)


Й нивам поспiшно почне посилати своi подарунки;
Тiльки одягне у шати новi вона голi дерева,
Зараз же десь там пiд деревом в тiнi стрiчаються разом
Кастор i Поллукс, гiрськi пастухи, обидва сармати.
Хлопцi на вроду красивi i в спiвi митцi знаменитi,
Розумом рiвнi й однаково також вони красномовнi.
Силу однакову думка у кожного серцi лелiе,
Рiзний, проте, в них вогонь, хоч однакове грiе iх мiсце.
На муравi прилiг Кастор, об дерево Поллукс обперся.
В Поллукса вигляд веселий, а Кастора серце в скорботi,
Мовчки в задумi сидить вiн, а Поллукс увесь час говорить,
Першим почав вiн, звернувшись до Кастора-друга словами.


Поллукс

Друже, чому ти сумуеш, пiдперши обличчя рукою?
Чом же байдужа правиця твоя до сопiлки дзвiнкоi?
Горе яке ж то в обличчi твоiм сумовитiм засiло,
Що не промовиш нi слова й нiчого мене не питаеш?
Завжди, бувало ранiш, вигравав на сопiлцi гладенькiй
Чи виплiтав ти вiночок собi iз зелених листочкiв,
Зараз же мов остовпiв i сидиш на землi непорушно!


Кастор

Ти вже не скоро побачиш мене, як спiваю веселу
Пiсню, як радiсно бiгають пальцi моi по сопiлцi,
Як я корзини плету, увiнчавши вiночками скронi, —
Іншi турботи у мене тепер, не до втiх менi зараз:
Пастир мiй Дафнiс, якого любив я безмежно всiм серцем,
Щойно пiшов iз життя, i печаль мою душу терзае.
Тiльки один вiн давав моiй музi натхнення до пiснi,
Я ж всi таiни його невiдомi скривав i, востанне
Голос звернувши до нього, закрив своi очi поблiдлi.
Скорблять по ньому сiльськi божества: ореади, дрiади,
Флора i нiмфи лiсiв та полiв, нереiди й русалки,
Часто до нього приходять сiльвани й сатири iз Паном,
Навiть худоба сумуе, побачивши нашу скорботу,
Трави толочить ногами та воду в рiчках каламутить
З горя й печалi, бо втратила радiсть свою невимовну.


Поллукс

Чи ж дивуватися треба? Ось кажуть, що навiть небеснi
Плачуть, коли, очевидно, дощi ллють iз хмар безустанно.


Кастор

Смерте ганебна! Усе щонайкраще серпом пожинаеш!
Жодна чеснота не може твоiх оминути стрiл гострих!
Кожен чимшвидше iде уперед своiм кроком почесним,
Швидше прибуде до зброi, якоi уникати потрiбно.


Поллукс

Справдi щоденно нещастя чигають усюди на смертних,
Тiльки всевишнi судьбу свою впевнено завжди тримають.


Кастор

Нам, пастухам нещасливим, з'явилося вiще знамення,
Й серцем вiдчули, що скоро зустрiне нас горе безмежне:
Саме коли почали iз вiвчарень виходити вiвцi,
Камiнь, раптово зiрвавшись з великоi скелi, додолу
З гуркотом просто на стадо котився, й жахнулися вiвцi.
Справдi це був отой камiнь, що мав укрiпити вiвчарню.
Впав вiн додолу, о горе! Пропали i нашi надii!


Поллукс

Часу, одначе, немало прожив вiн тут разом iз нами,
Пам'ять лишив по собi, що не ганьбить його честi.


Кастор

Долi страшноi бажання – життя нам лишити й померти,
Тож бо рушаймо i ми, куди наш вiдiйшов милий пастир.


Поллукс

Як я хотiв би отут, на зеленiй травичцi, присiсти
Разом з тобою, якщо ти мене побажав би послухать!


Кастор

Часто мовчанка – не помiч стражданням, давай поговорим,
Завжди людинi вiд милих розмов на душi стае легше.


Поллукс

Кiзонька, голос сопiлки почувши, вiд радостi скаче,
Бiльше радiе, одначе, якщо двоголоса заграе.
Геть своi думи! Поглянь: уже хмарами вкрилося небо, —
Це утiкае зима й золоте наближаеться лiто.
Разом iз ним пiсля хмар грозових до нас радiсть приходить.
Та не тебе одного, але й нас не один друг покинув:
Друзiв багато прекрасних ми втратили зовсiм недавно.
Ось плугатар iз дiдуських полiв у Перемишлi славнiм
Труду чимало вiддав, орючи там широкii ниви.
В мiстi оцiм ще не бачив нiхто йому рiвного мужа,
Пастирську службу латинян щоб знав так, як вiн, i щоб вiрним
Завжди ласкаво сприяв, ворогiв же умiв вiдганяти,
Вдень-бо й вночi недалеко овець його й бiля вiвчарнi
Лютi грабiжники й рiзнi злодii постiйно блукають.
Зараз його (лише прах) ця могила, що там ось, тримае,
Хто ж в нiй похований, свiдчить про це нам вiршований напис:
«Тут спочивае вiвчарнi пiдгiрськоi пастир побожний,
Всюди вiдомий Іван, що з дiдуськоi ниви походив».
Далi, мiж друзями нашими був i той Вовчик блаженний,
Що вовноносних прекрасно зберiг наших кiзок жадiбних,
Також йому пiдкорялась тодi уся руська громада,
Тигри вiрменськi боялись його, хоч i був вiн ласкавий,
Руськii леви дрижали, хоча справедливим вважався.
Тож, бородатi цапи, ви скажiте усiм, хто питае,
Де отой Вовчик тепер i в яку вiн вiвчарню подався,
Прахом вiн тлiнним вже став, очевидно, i так спочивае,
І не воскресне (о доле!) тепер, у бiжучому роцi.
Знову ж Старецький, мiй друже хороший, славетна людина,
Чи ж про заслуги його не дiйшла вiсть до самого неба?
Гори, що славитесь буйними травами, вас я вiтаю!
Вiн мав садибу у вас, i для наших овечок поживу
Щедро давав, i вiдкрив там для них життедайнi джерела.
Тож застеляйте тiнисту печеру пiд листям пахучим,
Ладан палiть на могилi, скропивши себейським напоем,
І додавайте постiйно цiлющий бальзам по краплинi,
Вдосталь хай буде ще й тут, на могилi, плакучоi мирри.
Хай же зберуться всi тут, де така спочивае турбота,
Стадо лишивши, нехай прославляють чини його гiднi.




Адам Чагровський

(1565–1599)




Польсько-украiнський поет другоi половини XVIcm. народився у с Чагрiв бiля Галича. Походив з роду бояр Чагровичiв, вiдомого ще за часiв Ярослава Осмомисла. Дитячi i юнацькi роки минули у Зимнiй Водi. Заробляв на прожиття вiйськовою службою, брав участь у кiлькох iсторичних битвах, воював з турками.

Якийсь час жив у Познанi, але незабаром оселився у Добромилi в Яна Щасного-Гербурта. Писав польською мовою, автор единоi збiрки «Trenyi rzeczyrozmaite» (1597 i 1599 рр.). (Поезiю, що подаеться в нашiй збiрцi, переклав Р. Радишевський.)



ДУМА УКРАЇННА

Тож скажи нам, кобзо моя,
Що умiе дума твоя.
Кращоi нема в устоi
Вiд людини лицарськоi!
Йде на краi пограничнi,
Як льоди зiйдуть пiвнiчнi,
Й видно ген поля безкраi,
Зелен-травами зiтканi!
Глянь, дiброви листя вкрило,
Птаство рiзне налетiло,
Звiрi зграями гасають,
І роями рибки грають.
Селянин до них охочий
Сiтi по водi волочить.
А стрiлець iз охорони
Вцiлить звiра без загону.
До непрохiдних порогiв
Днiпровий козак убогий
Пливе човном не без страху
«Худою жив соломаху».[1 - «Худою жив соломаху» – цi слова в оригiналi подано украiнською. Слiд розумiти так, що козак живився пiсною соломахою.]
Воiн у мiцнiм ладунку
В таборi шука рятунку
Пiсля скромного обiду
У сторожi зникне з виду
В крузi випробуе конi
Або списа в кiльце вгонить.
А коли заб'ють тривогу
Вiн iз табору – в дорогу
Пiд святими хоругвами
Кличуть труби iз бубнами.
Вiн бiжить по перелiску
Чи для слави, чи для зиску.
Юнi там на герць виходять,
Часто-густо в кровi бродять.
Як впаде палаш кривавий,
Кров стiкае рукавами.
А другому бистра стрiла
Серце тепле остудила.
Третiй, кiньми потоптаний,
Вже нiколи бiльш не встане.
Ворог ряди проривае,
Вiйсько флангом вiдступае,
Переможець невблаганний
Навздогiн наносить рани.
По трофеi, знать, ходили,
Геть лицарство потомили,
Що вертае з труду свого,
Вiддаючи славу Богу,
І сприймае все як ласку —
Перемогу i поразку.
Як би битва не кiнчалась —
Богу слава щоб дiсталась.
Боже, маеш в своiй печi
Лицарського люду речi,
Бiдний воiн просить в тебе,
Щоб воздав за нужду в небi.




Себастiан Кленовий

(1550–1602)







Народився в м. Калiш (тепер ПНР), Походив iз мiщан. З юних лiт оселився у Львовi. Навчався в Кракiвськiй академii, пiсля закiнчення якоi служив у Люблiнському магiстратi, був бургомiстром Люблiна. С. Кленовичу належать двi поеми латинською мовою – «Роксоланiя» (1584), «Звитяга богiв» (1587) i три польською, – зокрема «Лiсосплав» (1598) та «Гаман iудеiв» (1600). У найвидатнiшому своему творi «Роксоланiя» С. Кленович заманiфестував свою любов до украiнськоi землi. За твiр «Перший виступ проти езуiтiв» зазнав гонiнь i був доведений до голодноi смертi. Помер у Люблiнi.

(Уривок з «Пожежi турецькоi» подаеться в перекладi укладача, а «Роксоланiя» – в перекладi В. Маслюка.)



З ПОЕМИ «ПОЖЕЖА ТУРЕЦЬКА:


ЗАКЛИК ГАСИТИ І ВОРОЖБА ПРО ПАДІННЯ МОЦІ ТУРЕЦЬКОЇ»

Сполох сурмiте! Хай туркам не спиться!
Впасти, вже впасти турецькiй столицi!
Пишна й висока, покiль ми дрiмали,
В неi сiдниця росла-виростала.
Стане Христос нам суддею в цiм дiлi,
Що розпочати ми зважимось смiло.
Бiлi посланцi у злотих берлинах
Вiсть принесуть нам про мирну годину.
Впасти, вже впасти турецькiй столицi!
Благословляе Господь нашу крицю!
Доки терпiти йому соромоту
Милого сина й турецьку пiдлоту
Зграя злодюг та розбiйникiв хтивих
Царство сплодила оте нечестиве.
В час, коли нашi спокiйно дрiмали,
Греки пишалися, турки зростали,
Хатнi були iм на руку незгоди,
Нам же – покута за давнii шкоди.
Гей же, отямтесь, серця християнськi!
Зброю рихтуйте на ратi поганськi!
Духом проймiться одним, монархове,
Княжичi всi i всiх станiв панове,
Йдiте на турка, що казиться з жиру —
То вiн воюе, а то просить миру.
А що всiх разом нiяк не здолае,
То по шматочку вiд нас уривае.
Отже, спочинок одного лиш панства
Хай не помилить всього християнства.
Пакти сумнiвнi, пустi обiцянки,
Клятви брехливii безперестанку.
А як поганин збратаеться з нами,
Платить за мир вiн i кров'ю, й ланцями.
Дорого ж маем той кусник спокою
І той омильний передих по бою…
На суходолi французи спiвають,
А острови вже османи займають.
Греки у путах, то й ти, iталiйцю,
Спати не смiй! І ти, нiмче, надiйся —
Турки ж на Уграх! Волошшя[2 - Волошшя – Волощина, Молдавiя.] струсили!
Встаньте, поляки, аби й вас не змило!
Хоч ти, гiшпане, за тисячу гонiв,
Як беруть афрiв,[3 - Афри – жителi Африки.] сiдлай лучче конi!
Море зрадливе, англiйський мiй брате,
Браму морську турки можуть зламати.
Як вiтер схiдний надме iм вiтрила,
Й данця пiдбити знайдуть вони силу.
Хоч ви, шведове, добряче сховались,
На окрай свiту аж замандрували,
Вiйськом збирайтеся на бусурмана —
Як пiде добре, то й вас вiн дiстане.
Й ви, московити, хоч ваша столиця
Там, де небесна висить ведмедиця,
Вiри не ймiте мiсцинам багнистим,
Лютим морозам, дорогам снiжистим.
Нумо до гурту ставайте вже смiло,
Всiх нас святее очiкуе дiло!
Ми, як щосили ударимо разом,
Виженем турка за гори Кавказу.
Хай вiн iде в дикi землi поганськi
І забере свое право тиранське.
Вiн яничарами нас тiльки страшить.
Та ж яничари – це кров бiдна наша!
Силу дае йому кров християнська,
Щоби чинити злодiйства поганськi.
Запах пожарищ нам вiтер приносить,
По допомогу сусiди голосять,
Кров'ю вмиваеться iхня землиця —
Угри, Покуття, волоська границя,
Браття, на битву священну ставайте,
Гiдру прокляту у море скидайте!
Сполох сурмiте! Хай туркам не спиться!
Впасти вже, впасти турецькiй столицi.


РОКСОЛАНІЯ

Зiлля росте чудодiйне повсюди на землях русинiв,
Рiзних отам чарiвниць стрiнеш у кожнiм селi.
Бачив i я тих старих чарiвниць, як вночi вилiтали
І, нiби вихор, неслись швидко на крилах своiх.
Часто вони чудодiйним закляттям iз ясного неба
Нам посилали дощi, – сам я те видiв, клянусь!
Вiтром розбурхують рiки, наповнюють хмари громами,
Градом толочать хлiба, – ось яка сила тих слiв!
Сам я був свiдком, як кров iз шнурка вони бiлу пускали,
Вим'я корови нiяк стiльки не дасть молока.
Чарами часто дiвчатам, що розум втрачали з кохання,
Милих вертали назад, хоч би й за море втекли.
Навiть пташина далеко отак залетiти не може,
Як, Купiдоне, свою здобич заносити звик.
Федора якось Федора, лиш глянувши, враз полюбила, —
Руськоi кровi дiвча: меж у коханнi нема.
Довго не в силi була затаiти цей шал божевiльний:
Як заховаеш любов – мучити стане сильнiш.
Тож подалась до ворожки, староi бабусi, з дарами,
Швидко зiйшлись на платнi, й мовила слово таке:
«Мила бабусю, володарко Орка й Аверна сумного,
Хай же вiд чарiв твоiх темний здригне Ахеронт!
Тiльки скажи вже, куди той поганець утiк од кохання,
Де вiн бариться тепер, в землях яких i краях?
Хоч би за морем блукав, безсердечний, зроби, я благаю,
Щоб повернувся сюди й вирвав од смертi мене.
Через моря хай негайно сюди припливе, через хвилi,
В серцi його запали зараз до мене любов.
Вирви коханця мого, хоч як би премiцно тримали
Сили небес i землi й води далеких морiв.
Зглянься, прошу, надi мною, бабусю миленька, бо гину,
Смерть на порозi чека, ти ж порятуеш мене!»
Тут одказала ворожка: «Дарунки подай-но бабусi,
Чари побачиш тодi й силу моiх заклинань.
Федiр до тебе повернеться; навiть якщо його лютий
Тартар до себе забрав, мусить вiддати назад.
Милого скоро повернуть тобi небеса добровiльно
Й землi далекi, й глибiнь темних, шумливих морiв,
Тiльки належить чекать терпеливо, аж поки Дiана
Вирине з моря глибин срiбним пiвколом ясним.
Саме тодi я вiзьму новий горщик i в ньому iз просом
Зiлля змiшаю й, туди всипавши всяких отрут,
Викличу духiв iз пiтьми, почавши iз ними розмову;
Ти ж не зумiеш почуть жодного слова вiд них.
Темiнь сама заговорить i вiдповiдь дасть необхiдну,
Перед тобою пройдуть там дивовиди страшнi,
З темних пекельних глибин донесеться жахливе гарчання,
В пiтьмi вiдлунням дзвiнким всюди розiйдеться там.
Раптом розступляться надра, з них вийдуть гiгантськi потвори:
Тiльки одна перейде, друга полiзе услiд,
Нашим очам тут покажуть вони небувалi страхiття,
Серце, Федоро, твое хай не боiться цих див,
Розуму ти не втрачай i про Федора думай постiйно,
І бережися, аби Бога в цю мить не згадать.
В духiв шукаеш поради, тож Бога забути потрiбно:
Небо iз пеклом нiхто ще поеднати не змiг.
Чорт подае комусь помiч – то Бог залишае такого,
Бог лиш поможе йому – чорт утiкае тодi.
Сядеш у пiтьмi на землю i, ноги вперед простягнувши,
Тiло держи догори прямо, – це добре затям.
Одяг розстiбнеш увесь, i тут же спаде вiн додолу,
Хай же на лоно твое зсунеться все прикриття.
Просо i бiб я тодi покладу на твою сорочину,
Де прикривае вона нiжну дiвочiсть твою.
Просо тодi закипить, але полум'я ти не побачиш,
Хоч в твоi фалди вкладу зiлля та просо сире.
Все в цю хвилину почне в тiм горшку закипать й шумувати,
Й просо само по собi стане тодi промовлять:
«Нас тут пече той вогонь, що його запалив ти у серцi,
Прагне та кличе тебе вiн, цей пекучий вогонь.
Прийдеш до нас – то й вогонь перестане тодi припiкати,
Будеш далеко вiд нас – буде вiн далi пекти».
Цi ось слова у Федорине серце вселили розраду,
Сповнена добрих надiй, в дiм повернулась вона.
В пiтьмi нiчнiй непрогляднiй усе своi барви втрача,
Гавкають тiльки по селах собаки, едина сторожа,
Десь вiтерець, граючись листям, ледь-ледь шелестить.
Виють собаки, лютують, той гавкiт лунае в повiтрi,
Зовсiм не видно кiнця лютостi злющих тварин.
Тiльки у пiтьмi нiчнiй почнуть мiж собою змагатись,
Скрiзь без упину тодi гавкiт ми чуемо iх,
І пустотлива луна вiдiзветься на гавкiт собачий
Рiзноголосо, й собак дрочить ще бiльше вона.
Гавкоту злодiй не любить: йому це – велика завада,
Так бережуть отi пси вiрно хазяйське майно.
Десь там на стрiсi хлiва вiдгукнеться ще пугач зловiщий:
Сумно, зловiсно для всiх голос лунае його.
Саме в ту пору тужливо зiтхають забутi коханки:
Тяжко в постелi самим без чоловiкiв лежать.
Тож за своiм i Федора зiтхае, хоч мае надiю,
В вiдьми поради шука, сумнiв долае ii,
З боку на бiк повертаеться в лiжку – перина для неi
Каменем стала твердим, – перевернулася ниць,
Тяжко зiтхаючи, – туга за милим зморила нещасну, —
Знову здалося, що iй навзнак лягти вигiднiш.
Вхiд до хатини ii закривае заслiн з очерету,
Навiть легенько торкнеш – зможеш одсунуть його.
Чари iз зiллям змiшавши, бабуся ввiйшла до кiмнати,
Помiч Федорi несе, як обiцяла ранiш.
Тут же звернулась до духiв, тих жителiв темноi ночi,
Раптом потвори страшнi в пiтьмi з'явились нiчнiй:
З довгими чорними кудлами цап важкувато ступае, —
Сиплються в нього з очей iскри разючi, густi,
З нiздрiв i пащi жахливо палае вогонь iскрометний,
Гострi на лобi мiцнiм роги стирчать догори.
Глянеш – i дуба волосся стае, жах охоплюе душу,
Тiльки бабуся iз ним може розмову вести.
«Нащо, – питае потвора, – сюди мене кличуть сьогоднi?»
Вiдповiдь зразу таку вiдьма потворi дала:
«Цапе, ану ж, поспiши i подайся в краi невiдомi,
Звiдти кохання тягар милий сюди привези.
Десь там у свiтi далекiм ти Федора знайдеш напевно,
Тож зроби так, щоб його пестить коханка могла,
Маеш годину часу, хоч би нiс понад скелями й морем,
Спати вiн буде чи нi, виконать мусиш наказ».
Швидко тварюка рушае в дорогу, щоб вiдьми велiння
Виконать i привезти той препоганий вантаж.
Федiр тим часом пiд вечiр добряче пiдпив на бенкетi
І, безтурботний, забув зовсiм Федору свою,
Тут уже iнше знайшлося, милiше дiвча, нiж Федора,
В серцi сильнiш запалав пломiнь новий, нiж старий.
П'яний пiднявся з-за столу, щоб справить надворi потребу,
Ситий живiт вже давно змушував вийти його.
Й там, пiд порогом, на нього чекав уже цап бородатий,
Щоб посадить цей вантаж на волохатий хребет.
Федiр лише кiлька крокiв ступив, як цаписько, раптово
Вставши, спокiйно схопив Федора, той не пручавсь,
Тiльки смiявся, бо думав, що цап випадково проходив
Й вiн випадково тодi просто на цапа упав.
Та коли глянув пiд себе, лiси там i рiки побачив,
Миттю тодi зрозумiв: цап отой з пекла прибув.
Десь там пiд ним мерехтiли то вежi, то гори високi,
Бiльшу долав висоту, у пiднебессi летiв.
Федiр спочатку жахнувся, та швидко прийшов вiн до тями,
Скочить на землю, проте, страх не дозволив йому.
Ось уже стрiха знайомоi хати виразно з'явилась,
В хатi Федора лежить, вибилась зовсiм зi сну.
Тiльки пiд хату прибув, до порога, знайомого добре,
Вмить про жагуче кохання Федiр iзнову згадав.
Що було потiм, вiдомо, хоч музи про це не спiвають,
Хай же про це хто-небудь (згоден я) вам розповiсть.




Ян Щасний-Гербурт (1567–1616)







Польсько-украiнський письменник, палкий захисник Украiни. «При кривдi шляхетного народу руського, з якого i я, i дружина моя взяли свою кров, буду стояти з такою Божою помiччю, як мене вчить право… Коли я проти будь-якого порушення права готовий покласти свою силу i здоров'я, тим бiльше я готовий ним важити на боцi такого великого i шляхетного народу, з якого i кров маю, i якому тепер дiеться безправ'я», – так заявив Ян Гербурт у вiдповiдь на погрозу перемишлянського бiскупа пiддати його прокляттю.

Рiд Гербуртiв походив з Моравii, але на украiнських землях осiв ще в XVI ст., тому письменник називав себе русином. Виховувався Ян Щасний-Гербурт при дворi канцлера Замойського. Брав участь у вiйськових кампанiях, був дипломатом. У1601 р. залишае офiцiйну службу i поселяеться в родовому маетку Добромилi. Католик iз дiда-прадiда, вiн виступае ревним захисником православноi Русi-Украiни i запеклим противникомунii. Збирае давнi книги i рукописи, пильно вивчае iсторiю рiдного краю, закладае у Добромилi православний монастир. У 1606-му i 1607р. бере участь у повстаннi польськоi i украiнськоi шляхти проти короля Сигiзмунда III. Два роки вiдбув в ув'язненнi, але до кiнця життя залишився ворогом Сигiзмунда IIIi оборонцем Русi. Вiд 1611р. розпочав активну видавничу дiяльнiсть (видав «Хронiку» Я. Длугоша, «Хронiку» В. Кадлубка, твори С Орiховського), написав поему «Геркулес».

У 1613 р., коли пiсля невдалого московського походу збунтувалося польське вiйсько, Ян Гербурт написав вiдомий «Розмисл про народ руський».

Писав польською i украiнською мовами (Поезiю, що подаеться, переклав Р. Радишевський).



ПРАКТИКА РАКУСЬКА[4 - Ракуська – австрiйська.]

Роздавання вакансiй – то хитра затiя,
За харчi тi майбутнi невiльники млiють.
Беруть хлiб в заслужених ще вчорашнi слуги,
Вже тому нiщо панства доброго заслуги.
Короля коморники, пустi фаворити,
Посади i почестi тринькають вiдкрито.
В нас езуiти судять, нинi i керують,
Через вiрних пiдданих свое пропонують.
Постiйно обережнi, хитрують з усього,
Вдають, що не причетнi нi до чого злого.
Про польських езуiтiв можна так сказати,
Ракушанам чи папi лиш би присягати…
Як тi вовки голоднi, затятi й суворi,
Чигають на овечки слабуватi й хворi.
Так, гидкий ракушанин за своi фортелi,
Вiн загибель вiтчизнi таким чином стелить.
Його злить наша вольнiсть, права i свободи,
Хоче Польщу обкрутити, як iншi народи.
В нього – платнi шпигуни i махлярi вражi,
Яких рано чи пiзно великий бог вкаже.
Вiтчизно ти дорога! Вiтчизно кохана,
Як королем-деспотом маеш буть вкарана,
Краще мiсяць турецький хай сюди наплине,
Нiж орел чорним кiгтем знов ярмо накине.
Не ганьба, кого в бою знищать супостати,
Краще вмерти на мiсцi, нiж довго страждати.




Олександр Митура




Освiтнiй i культурний дiяч першоi половини XVII ст., видавець Киево-Печерськоi лаври. Родом з Львiвщини, вчителював у Львовi. Написав i видав першу друковану поетичну книжку в Киевi – «Вiзерунок цнот превелебного… отця Єлисея Плетенецького» (1618).

Писав давньоукраiнською мовою.

(Поезii, що подаються, переклав М. Туз.)



НА КЛЕЙНОД МИЛОСТИВИХ ПАНІВ ПЛЕТЕНЕЦЬКИХ

Господь тiлом на хрестi нам здобув спасiння
І до раю спрямував наше животiння,
Задля нас вiн подолав пиху преворожу —
Уразила сатану в серце зброя Божа.
Задля нас i звитяга Костянтину слана,
А вiд нього почата вiра православна.
Тим-то рiзних ересей валяться твердинi,
А сини православних квiтують донинi.
Ясний мiсяць та зоря в клейнодi одному
Разом вмiщенi; свiтять падолу земному.
Такий знак символiчний дано за герб дому
Плетенецьких, а з ними нiколи нiкому
Не зрiвнятись у вiрi, що Боговi мила,
У святостi iстиннiй i слова, i дiла,
iм за зброю був i е хрест непереможний,
Життя iхне зразкове сяе сонцем гожим.
Хай же слава цих людей доти не заходить,
доки мiсяць високо в небi зорi водить.


КОЛЯДА

Православнi, день прийшов душу звеселяти —
Нам вшестя Христове скоро зустрiчати.
Зволив Бог зiйти униз зi свого престолу
Сатану прогнати геть з нашого падолу
Щоб творiння рук його лиха не терпiло,
Вiн принизив до людей святе свое тiло.
То ж вiтати Господа стараймося, браття,
Якомога бiльше хай з'явиться завзяття.
За те Богу подяка i велика шана,
Що принiс в вшестi нам спасiння бажане.
Уродини нам твоi радiсно зустрiти
Дай же, Боже. Просимо нас благословити.




Касiян Сакович (1578–1647)




Народився в с. Потелич на Львiвщинi в родинi православного священика. Навчався в Замостенськiй та Кракiвськiй академiях. Був дяком у Перемишлi. У 1620р. прийняв чернецтво i став ректором школи Киiвського богоявленського братства. В 1624 р. переселився до м. Люблiна, де був проповiдником при мiсцевому братствi, а в 1625-му перейшов в унiю i до 1639 р. завiдував Лубенською архiмандрiею. Помер католицьким священиком у Краковi. Автор полемiчних творiв та поетичноi книги «Вiршi на жалiсний погрiб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного», виданоi в Киевi 1622 р. (Поезii, що подаеться, переклав В. Крекотень [5 - © С. Д. Попель, О. В. Крекотень, правонаступники В. І. Крекотеня, переклад украiнською, 2013])



ІЗ «ВІРШІВ НА ЖАЛІСНИЙ ПОГРІБ ШЛЯХЕТНОГО РИЦАРЯ ПЕТРА КОНАШЕВИЧА-САГАЙДАЧНОГО»


* * *

Коли козацьку мужнiсть королi пiзнали,
То рицаря отсього iм за герб признали,
Котрий готовий завжди вiтчизнi служити,
Життя за ii волю свое положити…
Любов великим жалем нам душi покрила,
Коли смерть того мужа вiд нас оддалила,
Котрого мужнiсть знали геть усi усюди,
Татари, турки навiть i пiвнiчнi люди.
Не раз громив оршаки[6 - Оршаки – юрби, зграi.] орд хижих татарських,
Стаючи на дорозi в звитягах рицарських.
Проти полкiв турецьких умiв мужньо стати,
Із силою малою вовкiв розiгнати.


* * *

Хто б хотiв достатньо тут справи описати
Конашевича Петра i на свiт подати,
Мав би той у грецького поета Гомера
Зичить розуму або ще у Демостена,
Котрi грекiв своiх честь i военну славу
Описали доладу, маючи пiдставу.
Та нас трудно з ними в тiй вправностi рiвняти,
Ми в науках праць таких не хотiли мати.
Хоч у нас i простий ритм, годi промовчати,
Того мужа гiдностi станем величати.
А найперше про його рiд i виховання
І у молодих лiтах у школах навчання.
У перемиських краях, на самiм Пiдгiр'i
Народився вiн i рiс в православнiй вiрi.
Потiм у Острог пiшов для наук поштивих,
Розквiтали котрi там за благочестивих
Тих княжат, котрi й самi науки любили
І маетностей своiх для шкiл не жалiли,
Аби молодь до наук бралась нелiниво,
Церквi нашiй i Русi на духовне жниво.
Боже, дай, щоб школи тi далi протривали
І хвалу тобi нехай завжди б помножали.
Конашевич славний, там немалий час живши,
У слов'янському письмi вправностi навикши,
Почуваючи в собi здiбнiсть воювати,
За пороги поспiшив, щоб козакувати.
І мiж рицарями там, живучи час довгий,
Вмiння рицарське довiв, ставши пiд корогви.
Вiйсько гетьманом його за оте обрало,
Туркiв з ним i татарву мужньо побивало.
В час свого гетьманства взяв мiсто кримське Кафу,
Що аж сам султан зазнав немалого страху.
Чотирнадцять йому там тисяч люду збив,
Каторги однi спалив, iншi потопив.
Із неволi безлiч вiн християн звiльнив,
Бог його i воiнство в тiм благословив.
За найбiльшу рицар в нас мае нагороду,
Як з неволi визволя бранцiв на свободу.
І за те йому грiхи бог всi одпускае,
А по смертi вiн його в небi помiщае.
Дiзнавав не один раз турчин той, поганин,
Його силу i прудкий на вiйнi татарин.
Розповiсть мултян земля, а також волошин,
Як iх той гетьман своiм рицарством полошив.
Дiзнавав iнфляндчик теж його вiйська сили,
Як iх рицарi отi, мов траву, косили…
Тож умiнням на вiйнi того досягав,
Що без шкоди для своiх ворога змагав.
А як мiсто вiн яке християнське брав,
То лишати в нiм церкви в спокоi казав.
Гляньте, той гетьман який був благочестивий:
По звитяжствi пам'ятав про свiй стан поштивий.
Нi, не скоро вже такий з'явиться на свiтi,
Щоб i вiйськом, i пером так умiв рядити.
А без нього нас беруть напастi i горе —
Палить воен нас пожар, внутрiшнi роздори.
Зауважимо отож: воiнiв хоробрих
Для держави треба нам i гетьманiв добрих.
До гетьмана я свого знову повертаю,
Конашевича Петра, в ньому вiдзначаю:
Нашу вiру вiн берiг в серцi своiм свято
І вiд ворога ii боронив завзято.
З вiйськом вiн своiм не раз в короля просив,
Аби вiру святу лях в нас не колотив,
Обiцяючи йому охiтнiш служити,
Коли вiру нашу вiн не дасть колотити.
Та ж бо внутрiшня вiйна, чвари тi кривавi
Дiються помiж людьми у його державi.
Рiдну вiру кожен з нас буде до загину
Боронити i не дасть завести новину.




Анонiмнi вiршi з рукописних збiрникiв XVII–XVIII сторiч



ХОДИТЬ ДІВЧИНА, ПО ПОКОЮ ХОДИТЬ…

Ходить дiвчина, по покою ходить,
Вельми ся тужить по жовнiру, як горлиця,
Ще й ручейки ломить, слiзойки ронить:
– А хто ж мое серденько з жалю укоiть?
Ой якби хто знав, як же мi нудно,
Що менi з милим говорити трудно.
Ой трудно, труднiй же буде,
Коли його довго не буде.
Ми ж бо любились пiвтора року,
Покiль не знали вороги збоку.
Ой як пiзнали, розклеветали,
Бодай од Бога щастя не мали!


ПІСНЯ РУСЬКА

Дiвонька тяженько в здихае,
Що свого дружбойка не мае.
Краси з личенька iспали, чорнi очi заплакали,
Нехай тая нужа, що ходиш недужа, що то за причина?
Чом очi рубойком криеш,
Чом дрiбнi сльозойки сiеш?
Нехай, прошу, буду знати, чого плачеш, в якiй стратi,
Не туж головойки, знайдем способойки,
Порадимся з собою.
Ой дружбо ж, дружбойку мiй любий,
З недолi я плачу, не згуби,
В любiсть ти-сь ме вправив красну, одказував, що мiй власний,
Тепер в дорожойку, в свою сторонойку
Од'iхав мiй сподар.
Батьковий i материн синець,
Назвався родом волинець.
Казала-м му, сиротойка: далекая дорожойка,
Забудеш любостi, а вiн по щиростi
Обiцявся повернути.
Звiриламся йому була,
Що-м його крiпко любила,
Вiн те всейко поприймавши i од'iхав, не казавши.
Нi сам не бувае, нi знати не дае,
А я, сирота, в тужостi.
Не дам я сердейку волi,
Не буде знати недолi,
Бо так умiють любостi, хотя й хто прийме i в гостi,
За вiрного слугу мае взамiн тугу,
Але треба терпiти.
Два мiсячейки минули, як мi обiцявся вернути,
Тепер юж бiльш, нiж годойка, ох лихая пригодойка,
Чом знати не даеш, чом не прибиваеш
До мене, дiвойки.
Терплячим в нагородойку
Дае Бог всiм за службойку,
Терплю, а Богу молюся, буде вiн мiй, не журюся,
Коли мнi з ним жити, буде Бог судити, Бог отим нех радить.


* * *

Жаль серденьку, що тя не видаю,
Вдень i вночi о тобi гадаю.
Да пiшов би я вночi, не маю помочi,
Боюся блуду для страшного суду.
Ах, серденько, не лякайся суду,
Коли тебе не побачу, то серденько знуджу.
Серцем засмучуся, з твару[7 - З твару – з обличчя.] а iзмiнюся,
Гди ж тя не видаю, тяженько зiтхаю.
Ах, серденько, скажи менi правду,
Коли мене не кохаеш, iншу собi знайду.
Чи ж би я казала, коли б не кохала,
Бог того засмутить, хто кому iзмутить.
Ах, серденько, не буду я спати,
Волю ж бо я з диким звiром в пустинi мешкати,
А в пустинi звiрi лютii без мiри,
Пташата лiтають, жалiсно спiвають.
Ах, серденько, рiка розлилася,
Я ж бо зi своiм милесеньким не намешкалася.
Пiднесуся к горi, упаду надолi,
Нiж з нелюбом жити, вiк свiй i скiнчити.


* * *

Гей i сам же я не знаю, що так менi нудно,
Тiльки-м раз тя, серце, бачив, вимовити трудно.
Гей полюбив, не зблудив, гiдна з гiдним хороша,
Хоч i страчусь до гроша.
А старатись ревно буду, аби позискати,
Ласку твою, мое серце, знову отримати.
Гей, а за тим, а при тiм, чи не буде прилюдна
Твоя мова облудна?
До нiг твоiх упадаю, не одмовляй тому,
Хто приiхав одшукати ласку в твоiм дому,
Гей же, вiрному свойому, котрий прагне вiк цiлий
Завше бути зичливий.
Гей, поiду пораджуся старенькоi матки,
Гей, чи скаже, чи не скаже тебе, мила, взяти.
– Гей поiдь же, одвiдь же, а при тому старайся,
Що мя любиш, признайся.
– Трудно Дунай переплисти, сили не втомивши,
Іще тяжче друга мати, крiпко не любивши.
Гей же, мила, несила зносить клопiт i тугу,
Завше з мислю про друга.
Полюбивши, кожен знае, дасть на тее руки,
Що кохання жодне щире не бува без муки.
Тii муки, розлуки хутко хай проминають,
Серця лиш не вражають.
Ворiженькi облуднii мають про нас мови,
А вже ж бо нас обмовили од нiг до голови,
Та не дбаю, кохаю, богу смуток вручаю,
Ласки щиро чекаю.


* * *

– Анно, Аннусенько, панно, гарная Дiанно,
Чом ти iзмарнiла?
Чом ти iзмарнiла i личеньком iзмiнилась? Була не такая.
– Тужу i зiтхаю, що тя, серце, не видаю
Та й перед очима,
Хоч провiдай прийди i зi мною посиди,
Уже менi так марудно,
Сумно менi, милий, нудно
Без тебе, серденько.
– Сiдлай, хлопче, свого коня
Да поiдьмо з полудня до твоеi голубки.
Там я ii привiтаю,
З кониченька не зсiдаю:
– Чолом, мила панно!
– Чолом, чолом, мое серце,
Дай же ручку, облюбенче.
Із радостi прошу в гостi
До покою, поговоримо з тобою
Для лiпшоi знайомостi.
Ой гуляли, розмовляли, за здоров'я випивали,
За всiх кревних своiх.
– Многая лiта, паноньку, многая лiта, голубонько,
Зi мною заразом.
– Бувай же здорова, Аннусенько чорноброва,
Я од'iжджаю, поклiн оддаю
В далеку дорогу.
Оставайся здорова!
– Чом так скоро вiд'iжджаеш, мов на лови,
Без мене молодоi?
Знати погордився, що зi мною не насидiвся,
Чи мене не любиш?
Дай же Боже, нам тое, аби жили вкупi двое,
У любiй щиростi i в Божiй всесилостi.


* * *

Добре чужую жiнку любити,
Що вмiе тайну любовну сокрити,
Серце свобiдне, для тебе догiдне
Без перемiни,
Думи спокiйнi, кохать свобiднi
Без одмiни.
Мужик напився, спить i не чуе,
Що його жiнка зi мною жартуе.
Каже наливать, повну випивать
В добрiй приязнi,
Оком моргае, плiчком стискае
Без боязнi.
На що так красна й хороша родилась,
До зваби легко отож нахилилась.
Годi любити, бо стануть бити,
Коли пiймають,
Мужик побачить, кием позначить
І полае.
А коли прийде мужик до хати,
Треба, напевне, вже утiкати,
Дубина шумить, за мною гримить,
Мушу пропасти,
Коли б у руки мужу на муки
Менi не впасти!
Ах, бiда менi з чужою жоною,
Бо мужик уже гонить за мною.
Ой дубиною сукуватою
По плечах мiрить,
Я присягаюсь, в ноги схиляюсь,
Вiн же не вiрить.
Що ж менi бiдному тут учиняти,
Вже чужу жiнку годi кохати?
Лiпше вiдстати, власну шукати —
Думати стану.
На чужiм гумнi без пожитку мнi,
Тож перестану.


* * *

Вiк мiй, життя цiле плачу,
Молодii лiта трачу,
Я живу в сльозах нежданих
Од навiтiв безнастанних.
Думка поiдае,
Надii збавляе,
Невидимий пломiнь
Серце розпаляе,
Думать понуждае.

Ах, нещасне життя мое,
Чи ж нинi утiха де е?
По тобi, серце, страждаю,
Згубу великую маю,
Де ж ii шукати?
Лучче перестати.
А хоч розшукати —
Радостi не мати,
Бiльше б ii i не знати.

Всi днi моi повнi плачу,
Я сам свое горе бачу,
Гине вiк, час пропливае,
А волосся висрiбляе.
Годину прогониш,
В роки не догонит,
Думу i печаль
Велику приложит,
Вiк так продовжиш.

Течуть думки безконечнi,
І жаль протiкае сердечний,
Багато беру терпiнням,
Важко збагнуть розумiнням, —
Печаль все ладнае
І зневольняе,
Печаль превелику
На серце наводить —
І сумнiв приходить.

Покажи, щастя, дорогу,
І яви ти милiсть многу,
Добрий час пора з'явити,
Давнiй сум нагородити,
Час перестати
Серце терзати;
Хочу веселий
Я час оглядати
І його приймати.


* * *

– Нудно ж менi, що думаю,
Лиху долю проклинаю:
Гей, бiда в цiлом вiку,
Трудно жити чоловiку.

Молодостi квiте красний,
Ох чому ж есь так нещасний?
Лiта губиш, серце нудиш,
Не женишся, дурно любиш.

Мати ж моя коби знала,
Нещасно б не годувала;
Волiла ж би-м утопити,
Нiжлi тепер все тужити.

– Сам хороший вiк минае,
Ах, нещасний наступае,
Бо як стану над лiт сорок,
Не погляне милий оком.

Будуть мене одганяти,
До шпиталю одсилати,
Зо старцями вкупi жити
І милостиню просити.

– Бiдна ж моя милостиня!
Лiпша ж любая дiвчина:
Обiдати, вечеряти,
З нею любо спочивати.

Пiйшов би-м я до манастиру,
Але сам собi не вiрю:
Гей, там треба много сили,
Щоби бiси не скусили.

Треба би ся засклепити,
Щоб дiвчину не бачити;
Бо як дiвча обачив би-м,
От престола отскочив би-м.

Де ж ся менi обернути,
Де з голови бiду збути?
Буду жити, най так буде:
«Терпен спасен», – кажуть люде.


* * *

Ой, як серцю не нудити,
Кого люблю, не видiти;
Кого мисль моя кохае,
Серце во мнi умлiвае.
Великая серцю туга,
Гди не виджу свого друга;
Рада би-м з ним говорити,
Будуть люде нас судити.
Очi видять i не плачуться,
Не встидяться, не встиждуться:
Ах, горе, горе, болiзнь моя,
Проливае сльози своя.
Лучче було не знатися,
Нiж, любивши, розстатися;
Лучче було не зчинати,
Нiж, любивши, перестати.
Тече вода по долинi,
Широкий лист на калинi;
З ким люблюся, обiймуся
І к милому пригорнуся.
І к милому, к миленькому,
К його личку бiлейкому;
Запрягайте конi в санки,
Поiдемо до коханки.
Приiхали пред ворота,
Вийшла мила краща злота;
Приiхали напред двору,
Вийшла мила для розмови.
– Ой, де жиеш, пробуваеш,
Мене, молоду, забуваеш?
– Ой, я жию край Дунаю,
Тебе, серце, споминаю.


* * *

Широкее болонейко[8 - Болонейко – оболонь.] вода забрала,
Любив же я дiвчинойку, вона не знала.

Приспiв: Ой, жаль, непомалу,
Любив я тя, дiвча, з малу,
Людям не собi.
Ой жаль менi буде,
Коли ii вiзьмуть люде,
Моя не буде.

Любив же я дiвчинойку, вона не знала,
Купив я iй панчошейки, вона не брала.
Любив же я дiвчинойку, вона не знала,
Купив я iй черевички, вона не брала.
Любив же я дiвчинойку, вона не знала,
Купив я iй спiдничейку, вона не взяла.
А у полi кирничейка зарубленная,
Ой юж моя дiвчинойка замовленная,
А у полi кирничейка замуленая,
Ой юж моя дiвчинойка зарученая.
А у полi кирничейка, два журавлi п'ють,
Ой юж мою дiвчинойку до шлюбу ведуть.
А у полю кирничейка, два пташейки п'ють,
Ой юж мою дiвчинойку до шлюбу ведуть.
Єден веде за ручейку, а другому жаль,
Третьому ся серце крае, що ей та не взяв.
Четвертий стоiть в оконейку, як ружовий квiт,
Заплакавши чорнi очка, аж ся змiнив свiт.
Поставлю я кирничейку на своiм дворi,
Ачей прийде дiвчинойка по воду ко мнi.
Посаджу я та вишеньку на своiм дворi,
Ачей прийде дiвчинойка на вишнi ко мнi.


ЖОЛИНСЬКА

Чи чувалисьте о такiй новинi,
Що загублено молодця в Жолинi?
За едну панi, що мужа мала,
Же нерiвного собi покохала.
Кохала його без три чвертi року,
Взяв вiн од пана з рушницi по боку.
Став ся Петруньо у пана прохати:
«Рач, мя, панойку, життям дарувати!»
«Зрадив-есь – пана, покохав-есь паню,
Впав-есь мi в руку, яко лис у яму».
«Я ii не кохав, сама мя кохала,
По п'ять раз на день по мя посилала,
За шостим разом сама приiхала,
Вiрнii слуги спровадили пана».
Взяли, зв'язали i кинули в воду:
На ж тобi, Петруню, за твою уроду.
Кинули в воду у вечiр, в суботу,
Вельможная панi дерлася по плоту.
Крикнула потiм голосом до неба:
«Милосердний Боже, чого iм ще треба?
Гей, слуги ж моi, слуги вiрнейкii,
Будьте ж ви менi тепер приязнейкii.
Та дайте ж знати до матунi его,
Нехай шукае синойка своего».
Гей сталася там межи людьми рада,
Шукала его жолинська громада.
Шукали его через двi недiлi,
Нiкому того впадку не повiли.
І знайшли його в уманськiй границi,
Поставили его в жолинськiй улицi,
Та дали панi через попа знати,
Чи буде вельможна тiло навиджати?
Гей, взяла на ся жупан синюсейкий,
Завила голову в рубчик тонюсейкий.
Брнула[9 - Брнула – побрела.] водами, густими лозами,
Обмивала бiлi личка дрiбними сльозами.
Шиту спiдничку по пас замечала,
Бiлii ножейки о камiнь шибала.
У суботу без б день дзвонойки грали,
В недiлю при службi тiло поховали.
Нi отець, нi мати Петруня ховала,
Сама вельможна червонi сипала.
Та було знати та по першiм разi,
Же панi в атласах, а ти у фармазi.[10 - Фармага – сiряк.]
Вельможна панi буде iсти, пити,
А ти, Петруню, будеш в землi гнити.




Пiснi та вiршi невiдомих авторiв



ШСНЬ СВІЦЬКАЯ

Дiвчинойко, моя голубойко,
Клопочеш ти мою голов ойку!
Як же ся мнi да не клопотати:
Ци моя, ци не моя будеш,
Тiлько менi серденько смутиш!
Дiвчинойко, не горди мною,
Бiднесеньким сиротою!
Як ти мною будеш гордiти,
Не буду я до тебе ходити!
Дiвчинойко, чим же ти пишна,
Чом ти до мене з вечора не вийшла?
Не знаю, серце, не знаю,
Як я до тебе виходити маю?
Отець, матка на мя нарiкають,
Же ся я в тобi, серце, кохаю.
Як я тебе не вижу годину,
Видиться мнi, же сама загину,
Як рибi без води трудно,
Так менi без тебе нудно!
Гди би-м я мав орловiе крила,
Лiтав би-м до тебе, мила.
Упав би-м я на твоiм дворi.
Аби-м тебе обачив воскорi.
Дiвчинонько, моя голубонько,
Скажи ж менi усю правдоньку:
Коли любиш – дай же, що маеш,
А коли не любиш – як собi знаеш.
Коли любиш, скажи ж правду,
А коли не любиш – я си iншу знайду!
Коли любиш – люби гаразд.
А коли не любиш – покинь мене зараз!


ШСНЬ СВІЦЬКА

Смутна на серцю хвиля наступае,
Що моя дiвчина мене покидае.
Що я чинити тепер, бiдний, маю,
Коли милую з очу пострадаю?
А iншой не маю.
Бiдна пташина i та пару мае,
Поки ей не знайдет, поти ей шукае.
А я, нещасливий, все то уважаю,
Що в своей милостi користi не маю,
А iншой не маю.
Риба з рибою i та ся злучае,
Моя слiчна дама мене покидае.
Вода з водою iз Божого суда
Злучатися мусить для iного труда,
А я терпiти мушу.
І ви, орлята, соколята милi,
Позичте крил полетiти менi.
Нехай лечу в скали, яскинi глубокi,
Нехай моi сльози наполнять потоки
При нещасной годинi.
Ой, там же менi пребивае жити,
В нещасной долi горькi сльози лити.
Там моя розмова з звiрятами буде,
Поки мое серце любвi не забуде.
Лучче було не знати.
Гей, будь ласкава, не чинь серцю туги,
Бо я то знаю, що не буде другий
Над мене щирший, богу присягаю,
Нехай я твою давню ласку маю,
Твоiм слугою зостану


ШСНЬ СВІЦЬКА

Вимовити менi трудно, що тя люблю,
Але серцю мому нудно, що тя згублю.
Що тя люблю, як свою душу,
Сам тобi правду да признати мушу.
А ти мене ци не любиш, ци не знаеш,
Що навiки мене згубиш, если знаеш.
Що для тебе, ах менi горе,
Сам втоплюся да в Чорнее море.
Не завдавай серцю туги, дiвчинойко,
Не допускай умирати, голубонько.
Дай менi мiсце, серце, в себе,
Так мене люби, яко i я тебе.
Бiйся Бога, глянь на мене оченьками,
Розвесели серце мое розмовами.
Дай рученьку, нехай бачать люде,
Що дiвчинонька та моя буде.
А як же ти моя будеш, будеш знати
І навiки мою щирiсть пам'ятати.
Дай нам, Боже, вiк щасливий,
Просимо в тебе, пане милостивий.


ШСНЬ СВІЦЬКА

Нехай нагородять неба твоi труди
І тяжкого серця вздихання,
Которi для мене поносить завсегди
Щироi милостi кохання.
Я тобi вiрним серцем сприяла,
Поки-м в свободi своей гуляла
І друга вiрного не мала.

А тепер, як милость нам руки зв'язала
Через поприсяги, то трудно
Тому, которому вiрне слюбовала,
В парi проводити вiк любимий.
Не знаю, чим би тобi платити,
Хiба й вдячнiстю нагородити
За твое прихильное кохання?
Нехай за тое Господь своi дари
Зливае з небес з високостi,
Щоби могли по милостной парi
Повiншовати взаемностi.
Заки то Божа судила воля,
Чили то ж то моя така доля,
Що тебе моя приязнь минула.

Бо то есть образа i присягши Богу,
А iншого щиро кохати;
Бо то за тое на страшнiм судi
Треба Богу отвiт дати.
Бог буде судил, як ся справовал,
Би-м за тое пекла не достал
Навiки вiчнi.


ПІСНЬ МАНДРОВАНОГО ЛЯХА З ВАРШАВИ

Да йшов ляшок iз Варшави,
На нiм бути, сукнi шарi.
Мам при боку канчука,
Не боюся мужика.
Да йшов ляшок маковиком,
Надибав жiнку з чоловiком.
Помагай-бог не дав
І шапочки не здонняв.
Мужик його привiтав,
За чуприну вихитав.
От так, ляшку, добре знай,
Помагай-бог давай.
Да пiшов ляшок понад Бугом,
Аж там оре мужик плугом.
Ой, став ляшок гадати,
Щоби ему сказати.
Да гадав ляшок до пiвдня,
Прийшов пiшком до плуга.
Бодай здоров, ляшку, був,
Помагай-бог чом забув?
Да подай, хлопче, батога,
Буду вчити ляшка я
Помагай-бог давати
І шапочку знiмати.
Да бiда ляшка спокусила,
Прийшов ляшок до русина.
Помагай-бог не дав
І шапочки не здонняв.
І той його привiтав,
За чуприну вихитав,
Познав русин, що ляшок,
Бо пiд носом порошок.
Гей, пiшов ляшок дорогою,
Надибав бiлу гусь над водою,
Помагай-бог, бiла гусь,
Навчила мене тая Русь,
Леч ось iдет медвiдь кусий,
А вiн мовит, що й то русин,
І зняв шапку хутненько,
Уклонився низенько.
Медвiдь мовит: що, лях, грати?
Почав з ляшком жартовати.
Медвiдь з ляхом попiграв
І чуприну обiдрав.




Поети XVIII сторiччя





Левицький



ПІСНЯ СВІЦЬКА

А хто ж ся на свiтi без долi уродить,
Тому нiгди людська ценсура не шкодить,
Людем-бо i щастя на свiтi даруе,
А менi i тое життя одiймуе.

Волiв би-м не знати, що в себi свiт може.
За що мя караеш, ах, мiй моцний Боже!
Ей, трудно ся менi на тое подняти,
Всiм моiм ворогам писки згамовати,

Трудно з ворогами, да нiщо чинити,
Прийдеться як камiнь в воду утопити.
Встають i близькi сусiди судять,
По дорогах мя неслушнi гудять.

Отця на мя i матку завше направляють,
На невинность мою би на мнi не дбають.
І що ж я учинив тим ворогам важко?
Скарай iх, о Боже, на душi iх тяжко.

Розкажи ж, о Боже, землi мя пожерти,
Альбо позволь менi всi вороги стерти.
Ци навiки кажеш той бiди терпiти,
Що вороги чинять, аж тяжко глядiти.

Ей, бодай вороги тii скаменiли,
Котрii на мое життя ся скупили!
Бодай зуби, очi собi вибрехали,
І як камiнь в воду, бодай так пропали.




Григорiй


Гей ти, горда дiвонько, на що ти дуфаеш:
Ци на вроду, ци на багатство, ци стан пенкний маеш?
Не вважай на брови, бо не собольовi,
Нi на стан статний, бо не бардзо гречний,
Нi врода хороша.

Розважаеш ти, миленький, гордость мою дармо,
Бо я ходжу смутная, трачу лiта марно,
Бо щастя не маю, долю проклинаю:
Кого вiрне люблю, того не видаю.
Тужу безпрестанно.

І хоч би я не рада сердечне тужити,
Же не найду iншого, з ким би-м мала жити,
Я тебе кохаю, всегда споминаю,
Анi вдень, нi вночi я спання не маю
Через твою вроду.

Годi мене зводити, i так час немалий,
Бiльше не буду терпiти через те слави.
Коли мене любиш, не пускай нiкому,
Бо я присягаю лиш тобi самому,
Мой милий, сердечно.

О, зрадливое кохання, що мя iзрадило:
За того мушу пiйти, що серцю немило.
Та я iз нелюбом лiта своi згублю,
Як того обачу, що я його люблю,
То ревне заплачу.

Розступися, земле, нехай пойду в тебе,
Бо я плачу безпрестанно, мой милий, без тебе.
Доле нещасная, що есь учинила?
Хоч я сяду iсти – вечеря немила.
Мушу перестати.

І то жаль мнi не помалу друже мой миленький,
Зриш предивне оченьками, як сокол сивенький.
Завше поглядаю я на твою вроду,
Же сам есь хороший i пенкного роду.
Тугу мнi заводиш.

І так з жалю тяжкого i з туги немалой
Не знаю, що чинити головоньцi своей.
Прийди ко мнi вскорi, утiш мя, смутненьку.
Розвесели тугу у моiм серденьку,
Додай ми утiхи.




Юлiан Добриловський

(1760–1825)




Народився на Волинi. Поет i проповiдник. Врав участь у редагуваннi почаiвського «Богогласника» (1790). Видав переклад «з славенско-рускаго на простий и посполитий языкрускiй» книги проповiдей «Науки парохiалнiя». У 1796р. вiн прибув до Львова, де був проповiдником.

Автор кiлькох поезiй.



ДАЙ ЖЕ, БОЖЕ, ДОБРИЙ ЧАС

Дай же, Боже, добрий час,
Як у людей, так у нас,
І щасливу годину
Розвеселiм родину.

Приспiв: Ой ну-ну, ой ну-ну,
Розвеселiм родину!

Ви, малii пендраки,
Витинайте гопаки,
Ну же живо, ну же ну,
Розвеселiм родину.
Ви, дiвчата з хлопцями,
Поставайте враз з нами,
В так щасливу годину
Розвеселiм родину.

Ви, матерi з бабками,
Поставайте враз з нами,
Вiзьмiть дзбанок всердину —
Розвеселiть родину.

А так станьмо всi в коло,
Заспiваймо весело,
Най Бог в кожду годину
Розвеселить родину.


* * *

Днесь пора i той час,
Охочий день для нас,
Всi станьмо в коло,
В тiм колi весело,
Заспiваймо враз.
Бог нам той день дав,
Всiх нас ту зiбрав;
Але ж просiм його,
Щоби нам свойого
Духа даровав.
Од тя просим враз,
Щасливе дай для нас
День той пережити,
В нiм ся веселити,
І на каждий час.
Нехай нас вспоможе
Ласка твоя, Боже;
Бо без тебе, Бога,
Анi до порога
Нiхто не може.
В всякой потребi
Дай ласку i в небi
Тебе оглядати,
І враз оддавати
Честь, славу тебi.




Бурлескна поезiя



* * *

Любо то я мало що вмiю,
А предця, що-м витовк, то i розумiю.
Юж би-м я i много до тих час того письма знав,
Коли би ми дяк частенько iсти давав.
Але часом два рази або раз,
І для того ми в серцi на дяка ураз.
І так з лиха голова дурiе,
Хоч нерада душа, та говiе,
А через неповольнii пости
Посхли у менi жили i костi.
Правда, часом рад дяк щиро дати,
Тiлько бiда, же нiзвiдки взяти!
Бо з вiршем з двадцять хат оббiгну, мало що достану,
А, прийшовши до школи, ледве дяка в душi живого зостану,
Бо який такий бiжить з губою, як з халявою, до горщати,
Аж на остатку нiщо i менi посьорбати.
І так вони у мене з горщаток деруть,
Власне, як пси стерво, i рвуть.
Але коли би Бог дав весни дочекати,
Мушу ся з тими поганцями пожегнати.
А коли ся буду з ними розлучати,
Буду вас, усiх парафiян, на бенкет прохати.


* * *

Христос воскрес, ба, правда, народився!
Не дивуйтеся, панове, що я помилився,
Бо часом чоловiку фрасунок голову сушить,
Розум заворочае, здоров'я мучить!
Спомнив-ем собi, яких-то бiд школа приймуе,
І хто в нiй для науки нендзи коштуе!
Бачите, моя чуприна, як круч, вгору встала?
Тьфу, пек, либонь на вiтер, бодай пропала!
Ба чомусь ми ся i черево одуло —
Либонь тут празник у когось почуло!
Ой, смiйтеся, як хочете, бо вам, виджу, смiх, —
А коли би котрий дав сiрячину, хоч як мiх!
А хоча й би котрий дав шеляжину
Ачей би собi припрятав хоч на злую сукманину!
Приходять свята альбо юж настали,
Принаймнi би-сьте нам хоч по грошу дали!
Такий же бабам пiдчас шлють i пироги,
А до нашоi школи, либонь, не знають дороги!
Ану-но, гди ся вам трафить з пирогами, i нас не забувайте,
А дороги до нашоi школи добре ся питайте!
А iще вам щось хотiв-ем оповiсти до скутку
Тiлько ви те майте у своiм розсудку!
Мав-ем шату дорогую, що-м ii сiм лiт латав,
Як же-м прийшов до вашого мiста, то-м ii подрав.
І мав-ем штани, що-м iх пiвроку латав,
І так наш пан дяк прибрав та iх у мене украв!
Я, неборак, у штанах добрих хотiв пiти на вечорницi,
А наш пан дяк, приоздобившися у моiх штанах, пiшов до молодицi.
І юж виджу, же межи вами тяжко ся зарятувати,
Хiба мушу в iншi краi вандрувати!
Ось дивiться, панове, який на менi кожух!
Власне, як у спасiв пiст подраний лопух!
Надувся, як доробало, що в нiм сидять квочки,
Власне, як в ямi iз пiр'ям бочки!
Егей, виправа, виправа, власне, як луб!
Тiльки що не до строю краяно, власне, як чернечий кублук.
І от з лихом йому – як лiзе докупи!
Власне, як руно козяче, коли вкинуть до ступи.
Але потреба би його полатати,
Коли би тiльки едвабу достати!
Бо шкода би його шити нитками, хiба купити валовини?
Офримарчив би-м його межи купцями, не бавивши i години,
І усiх би-м вам на могорич великий запросив;
Хоч би-м цiлий лабець з нього пропив,
Не жалував би-м вас пошанувати,
І ведлуг приятельства уконтентувати.


* * *

Христос воскрес, щаслива година!
Благословенная ковбаса i солонина!
А порося до сокола би ся рiвняло,
Бо коби крила мало, то би попiд небеса лiтало!
Так-ем того дiзнав,
Гди-м печеню, i ковбасу, i порося добре затинав.
І так мя тая ковбаса розiбрала,
Аж мя матуся водою одливала
І мовить: «Синку, iще борщику iзварю!»
А по хребту добре кием, по ребру!
Вчорам був пiшов тiлько пiд едно окно спiвати,
А отой чоловiк почав на мене з собаками гукати:
«А улю, люлю, ловiть котюжого сина!
Коби пiймати, добра у нього чуприна!»
А я, неборак, широко ногами ступаю,
А iншим нищим неборакам голосом подаю:
«Утiкайте подалеку тоi хати,
Бо той чоловiк псами i кием хоче нас забiгати!»
Я кричу, а он мя кием став зогрiвати,
Мусив-ем, панове, на дорозi лечи одпочивати.
Гвалт, гвалт, люди добрi, рятуйте,
Або мя старою солониною шмаруйте!
Прошу вас, панове, до доктора мя дайте,
Ачей би-м до здоров'я прийшов, кашi з молоком присилайте!


* * *

Помагай Бог вам, панове мiщане,
І тобi рокови, пане Іване!
А чи знаеш, коли-м до тебе прийшов хлiба просити,
А ти мене хотiв заправити ячмiнь молотити?
А я, тее зрозумiвши, i хлiба не чекав,
Але-м з хати, як опарений, умикав?
Прибiг-ем пiд другую хату i там не дали нiчого,
Але i там сказали: «Го-го-го! Маю я спiвака такого!»
Я, бiгаючи, аж шалений, би-м голодним не зостав
І ледве-м аж на Хоминiм городi двi моркви дiстав.
Аби чим-кольвек свiй галдун напхав.
А певне, не буду служити,
Бо трудно ся з богом бити,
Коли ся не хоче робити.
Волю я, панове, дiвчину якую за себе заживати,
Ачей би i я де мiг паном попом зоставати.
Правда, i першая небiжка за мною розкошi заживала,
Завше сьомого дня пастернак з хрiном iдала.
Але я ii не хотiв любити,
Бо не хочувала нiчого робити.
Правда, вона не пряха i я не косар, —
Не потреба би присмаки, хоч би i поцвiлий сухар.
Привандрував я до мiста Козина,
Аж там школа пирогами накривана.
А почав дощ на мене сметяний iти,
А я, неборак, почав рот пiдкладати.
Аж зараз почав iти i пироговий град,
І тiй пригодi барзо був рад.
Там-то, панове, мiсто снiгу бринза, як снiг, з мiха ся сиплеть,
А з-межи неi масло плястрами ся ринеть.
Там-то доми з самих сал мурованi,
А лоем, замiсть вапна, шмарованi,
Книшами, пирогами побитi,
А паляницями зверху накритi.
Дверi з полтiв, а ковбаси до неi защiпки,
А вмiсто колодок – пшеничнii галушки.
Там душа моя прагне, там я iти маю,
Допоможи, Боже, о що я гадаю,
Бо ви, господиньки, на нас не барзо ласкавi.
Не даете нам хлiба, анi жадноi страви.
Але ви, панове мужеве, лiпший на нас респект майте,
Коли прийде нищий, хлiба i страви давайте.
Бо як ви нам старання не будете давати,
То скоро по воскресенiю будемо собi деiнде мiсця шукати.
А iз'iвши паску,
Не стоiмо о дiвочу ласку.


* * *

Гой, гой, подпив-ем собi горiлкою нинi добре,
Хто мя хоче слухати, повiм йому охотне.
Хвала Богу, юж i свята прийшли! Хто iв паску,
А я ii не видiв, тiльки свою Настку
Але то ви хочете, як бачу, всi о тiм знати,
Хiба аж вам мушу пальцем показати.
Хвала Богу, тiшимося, окрасити яйця наступили,
Але бо ся i дiвчатам личенька запалили.
Чи не хтять вони лiкаря альбо доктора?
Я правдиве доктор, приiхав-ем з мiста Надвiрноi.
Бретери добрi мiю, хто хоче зажити?
Але перше хтiте мя просити.
Правду мушу признати, паска мя минула,
Бо то ж моя Гасенька ноги завернула.
Моя то ж Олена ходила на губи,
Настрашилася лиса, закленула зуби.
І я, панове, о собi страх великий маю,
Коли бiк правий на голiй землi, а я лiвий складаю.
Моя небiжка мати, если знаете, стара Кулина,
Два рази в рiк до церкви ходила.
На рiздво i на Великдень варила кашу з хрiном,
Пастернак з росолом, з дубовим корiнням.
І я часом тiеi потрави заживив-ем,
Але ж i голос добрий мав-ем.
О, тепер-то я, панове, охрип, бо-м на горi спiвав,
Чути мя було по самий Ярослав.
Іще-м ся був гарячоi браги напив,
І од того часу голос-ем утратив.
Чи чували-сьте, панове, що я iще вмiю?
Як пiду до корчми, то голос мiю!
А в церквi – не питай, щоби спiвати.
Чи не волю я помежи пекарки хлiба прохати?
І ви теж, панни, ласкавi на мене бувайте,
Паски, перепiчки з хрiном давайте.
«Христос воскрес», дяки, заспiвайте,
А ви, дiвчата, за тую вiрш писанку дайте.
І ви теж, панни, ласкавi на мене бувайте,
Паски, перепiчки, солонини з хрiном давайте.
І я теж на вас буду ласку мати,
Де буде музика грати, мушу вам давати знати.


ОЙ, ЯК МЕНЕ МОЯ МАТИ ДАЛА ДО ШКОЛИ

Ой, як мене моя мати дала до школи,
Ой, зазнав я тяжкоi неволi:
Казав менi бакаляр говори «аз»,
А як же я не вимовив – гоп в писок раз!

Крикнув же вiн другий раз: «Говори «буки»,
Іще-м не вимовив – вже-м впав в його руки.
Крикнув потiм в третiй раз: «Говори «вiде»,
Уже ж його рука по чупринi iде.

А як сказав учетверте: «Говори «живiте»!
Тепер його, хлопцi, на лавку кладiте!»
Ой, просив я ся i молив я ся;
Нi менi ся випросити, нi ся намолити.

Ах, ти мiй учителю, ах, ти мiй крiлю,
Отпусти менi сей раз, бо уже млiю.
Тридцять раз я омлiвав i тридцять ожив,
А вiн щораз лучче руки доложив.

Пiшов я додому та й татовi скажу:
«Так мене учитель збив, що я ледве ляжу!»
Іще-м собi гiршого лиха набавив,
Що учитель не добив, то отець доправив.

Побiг же я до мами та й i до сусiда,
Куди ся не оберну – всюди менi бiда:
Матiр мене коцюбою, сусiд – цибухом,
Аж менi набiгла грушка за ухом.

Пiшов я до корчми позбути туги
Лигнув-ем горiвки кубок i другий.
Мислю си: «Горiвка моя потiха,
Як вип'ю з квартину – позбудусь лиха».

Випив я квартину, прийшов додому,
Аж лiпше було серцю мойому
Вiд кварти горiвки, доброi сивухи
Станув ми свiт, як банька, а люди, як мухи.




Описи Львова i Львiвщини





Ян Альнпек (? – 1636)





Купець, аптекар, львiвський мiщанин, багатолiтнiй лавник, райця та бургомiстр Львова. Народився у Львовi. Вчився на аптекаря за кордоном, у 1582–1586 pp. перебував у Вроцлавi, навчався в Падуi. Пiд час навчання Альнпек отримав пропозицiю зробити опис Львова для нiмецького видання про найвизначнiшi мiста свiту. У 1597-му Альнпек пiсля навчання повернувся до Львова i потрапив до в'язницi через майновi проблеми. З 1602р. Альнпек боровся разом iз львiвськими мiщанами проти узурпацii влади патрицiатом, за що двiчi зазнавав ув'язнення i був за образу магiстрату позбавлений громадянства Львова, яке йому повернув король у 1607р.

Пiд час пошестi у 1623 р. Альнпек втратив дружину i доньку. При другiй епiдемii 1625 р. Альнпека було призначено бургомiстром. Крiм «Топографii мiста Львова» (1616), Альнпек е автором мемуарiв про виступи львiвських мiщан проти мiського патрицiату, опису епiдемii 1623 р. та iнших записок.

Перекладено з латинськоi.





Опис мiста Львова


Це мiсто мае найкращi каменоломнi в порiвняннi з iншими мiстами Польщi, чотири цегельнi, багато печей для виробництва вапна, а також велику кiлькiсть дерева, придатного для будiвництва. У навколишнiх горах е також поклади гiпсу i гарного прозорого алебастру, якого мало де можна знайти. Мiсто мае архiтекторiв i найдосвiдченiших будiвничих – полякiв, нiмцiв, iталiйцiв, i в кожнiй професii настiльки чудових майстрiв, що нiде в Польщi не можна б краще озброiти вiйсько, як тут…

Ринок служить як для справ громадських, де вирiшуються адмiнiстративнi питання i суперечки, так i для купецьких, де виставляються на продаж всi потрiбнi товари. Вiн становить велику квадратну площу, оточену чудовими високими мурованими кам'яницями; у схiднiй сторонi ринку височить вишуканий будинок архиепископа. Можна побачити натовп купцiв усiх народiв, якi напливають до цього мiста майже з цiлоi Европи i Азii, найбiльше грекiв, туркiв, вiрмен, татар, волохiв, угорцiв, нiмцiв та iталiйцiв. Тут розбещений натовп бездiяльних гебреiв – вигнанцiв цiлого свiту, – тут – майже iх «земля обiтована». Саме вони, спокiйно дрiмаючи на мiських бруках, заробляють своею запобiгливiстю бiльше, нiж iншi купцi… Хоч внаслiдок сусiднiх воен Львiв, як торговельний центр, дуже пiдупав, однак сюди продовжують приiжджати купцi з Туреччини, переважно греки, якi перебувають пiд пильним наглядом присяжного мiського товмача, щоб запобiгти обдурюванням. Щороку вони продають приблизно 500 бочок малмазii. Це мiсто в достатнiй кiлькостi постачае цiлому польському королiвству рiзнi шовковi тканини, килими i пахуче корiння. У Львовi також е воскобiйнi, якi зайвий вiск постачають нiмцям, iталiйцям та Іспанii. Восени солять тут також вартi похвали щупаки, якi можна порiвняти з тими, якi колись ловили мiж двома мостами у Тибрi i дуже iх цiнили римляни. Навколо е багато великих ставкiв, де ловлять коропiв, пiскурiв та окунiв; вони смачнi i дешевi. Привозять сюди угорськi i молдавськi вина, але вони дуже дорогi, тому населення п'е переважно солодкий мед, заправлений хмелем, i пиво – напоi не тiльки смачнi, але й кориснi для здоров'я. Є у Львовi також мiделиварня, де вiдливають вiйськову зброю. Є великий арсенал, заповнений всякого роду вiйськовою зброею. У громадському шпихлiрi зберiгаеться такий великий запас зерна, що його вистачить на довгi роки. Мiсто це мае друкарню i папiрню i все, що тiльки потрiбно для людського упожитку; до того ж тут незрiвнянно низькi цiни на продукти, що притягае до мiста велику кiлькiсть людей рiзних нацiональностей i професiй, а одночасно запроваджуе також рiзноманiтнi пустощi i розваги.

Мiсто мае двi брами: кракiвську, звернену на пiвнiч, i галицьку – на пiвдень; стiльки ж е передмiсть, де збудовано приблизно 1500 будинкiв, якi магiстрат наказав будувати з цегли, щоб у випадку нападу неприятелiв могли бути легко знесенi. На тих передмiстях височить багато римо-католицьких i грецьких храмiв. Мiсто огинае рiчка, яку звичайно називають «Полтва» i яка випливае з малого джерела бiля цегельнi Гольдберга (на Кульпарковi). Вона перепливае попiд мури мiста, вiд пiвдня до пiвночi, далi тече мiж горами, через гаi i долини i, круто повертаючи, широким розливом впадае до рiки Буг пiд мiстом Буськом. У мiстi е сади, повнi рiзних i розкiшних фруктових дерев, декiлька виноградникiв, якi постачають ледве 100 бочок терпкого вина, багато пасiк i родючi поля…




Юст Юль (1664–1715)





Юст Юль – данський посол у Москови при Петровi Першому.





Лемберг


Мiсто оточене великим високим валом: стiною ж – невеликою, старовинною, з вежами – укрiплена тiльки внутрiшня його частина. Саме мiсто прекраснiше за усi iншi мiста подiбного розмiру. Тут багато красивих палацiв: майже усi будинки п'ятиповерховi, з великими колонами з кубiчних каменiв i прикрашенi прекрасними статуями; вiкна забезпеченi залiзними вiконницями або гратами. Особливою пишнiстю вирiзняеться будiвля Єзуiтськоi колегii з церквою. Кажуть, нiби король шведський, якому при взяттi i розграбуваннi Лемберга дiсталася найбагатша здобич, сказав, що в усiй його державi нема стiльки золота i срiбла, скiльки вiн знайшов в одному цьому мiстi. Шведи узяли мiж iншим золотi i срiбнi прикраси з усiх церков i монастирiв i всюди чинили насильство; втiм, пiсля штурму життя людей щадили. Чоловiки в Лемберзi носять польське вбрання, жiнки французьке. А загалом у мiсцевих жiнках нiчого польського непомiтно. У Лемберзi е замок на дуже високiй горi, яка височить над найвищими церковними шпiцами, оточений стiнами i вежами i може обстрiлювати усi мiськi вулицi.

Цiкаво, що львiв'яни симпатизують бiльше шведам, нiж московитам. Шведи з'явилися сюди як вороги i узяли з полякiв великi побори, але отримавши, що хотiли, дозволили iм володiти iншим iхмайном спокiйно, в безпецi, як у наймирнiшi часи. Навпаки, московити з'явилися як друзi, проте теж зажадали з полякiв податкiв, а тепер, отримавши iх, все-таки, як i ранiше, грабують, крадуть, вiдкрито чинять усiлякi насильства, забирають усе iз зайнятих ними будинкiв; без всякоi совiстi навiть пiд час посту, коли не можуть iсти м'яса, вбивають худобу тiльки для того, щоб продати шкуру, а тушу кидають собакам i виробляють багато iнших безчинств.




Ян Томаш Юзефович

(1663–1729)








Народився у родинi багатого мiщанина у Львовi. Його предки були видатними постатями в iсторii Львова.

Вихованець i викладач Ягеллонського унiверситету в Краковi, канонiкримо-католицькоi капiтули у Львовi. Автор латинськоi хронiки «Зауваження про життя львiвських архиепископiв», яка мiстить вiдомостi про подii в Украiнi, зокрема у Львовi.

У 1704 p., пiсля захоплення Львова Карлом XII, Юзефович небезуспiшно виконував дипломатичну i посередницьку мiсii. Уривки з хронiки перекладенi з польськоi i опрацьованi укладачем.





Образа дзвону


Пiд 1659 роком Томаш Юзефович записав таку iсторiю.

Якось польська перекупка, почувши, як дзвонить великий дзвiн Успенськоi церкви, якого в народi називали Кирило, сказала украiнськiй перекупцi:

– О, як же грубо звучить ваш Серило!

Украiнка сприйняла те, як вона обiзвала ii дзвiн, за особисту образу i собi збештала польку, вигукнувши:

– Якщо наш дзвiн Серило, то ваш кафедральний Гаврило!

Слово по словi перекупки добряче пересварилися i врештi-решт постали перед судом.

Суддею на той час був консул Варфоломiй Зиморович, який, вислухавши сварку обох жiнок, видав такий вирок, звертаючись до польки:

– Слухай, жiнко, щоб ти нiколи не важилася давати такого легковажного назвиська такому великому дзвоновi, а пiд карою штрафу завше додавай титул «Пан Серило дзвонить!»

Почувши цей вирок, полька розсмiялася, а украiнка втiшилася так, мовби виграла справу.




Навiть духи покiйних епископiв молилися за Львiв


Вже кiлька мiсяцiв 1648 року Львiв жив у тривозi й чеканнi облоги. А одного теплого вересневого дня примчали до Львова на змилених конях обшарпанi, в пилюзi вояки, розбитi пiд Пилявцями. Незабаром за ними з'явилися й бiженцi. Мiсто наповнилося жiночим плачем, жидiвським лементом i галасом збiглих воякiв.

Усi церкви стояли вiдкритi навстiж денно i нощно, священики на змiну правили служби Господнi. Побожнi мiщани цiлi ночi проводили у молитвах, а коли з першими променями сонця втомленi шукали спочинку, то мiсце поснулих людей займали духи.

Якогось ранку на останнiй сходинцi великого вiвтаря у катедрi люди побачили трьох епископiв у святих плащах та шапках-iнфулах на головах. Єпископи правили службу i просили Господа вiдвернути вiд мiста лихо. А коли кiлькоро мiщан захотiли зблизька придивитися до них, святi отцi враз позникали.

А iншого дня на свiтанку з'явився в катедрi львiвський епископ Гроховський, що вмер був чотири роки тому, i теж усi бачили, як вiн молився за Львiв.




Петро Алабiн

(1824–1896)








У книзi «Чотири вiйни. Похiднi записки» (1888) з великою симпатiею описуе галичан, яких вiн побачив, беручи участь в походi росiйськоi армii, що йшла придушувати революцiю в Угорщинi. П. Алабiн згодом став вiдомим росiйським державним i громадським дiячем, вiйськовим письменником i журналiстом.

Переклав укладач.





Галiцiя


1 травня 1849 р. через Волочиську митницю ми вступили в Австрiю.

Багато хто з нас сподiвався зустрiти тут безлiч предметiв, якi своiми рiзкими особливостями приемно урiзноманiтнили б наше трудове життя. Але край, через який ми йшли, був мовби продовженням Подiлля i цiлковито на нього схожим. Тi ж красивi краевиди, тi ж плодоноснi долини, грайливо прорiзанi вiдрогами Карпатського хребта i струмками, що мальовничо звиваються квiтучими галявинами, вкритими надзвичайно буйною рослиннiстю i облямованими густими хащами кущiв або перелiсками рiзноманiтних листяних дерев. І тут тi ж хати, що яскраво виблискують своею бiлизною в тiнi густих садiв черешень i слив, що й у нас, на Подiллi; той же одяг чоловiкiв i жiнок; та ж мова, традицii, звичаi, що й у подiльського простолюду; те ж унiатське вiросповiдання, якого були змушенi дотримуватися i жителi Подiлля до незабутньоi пори возз'еднання iх з нашою церквою.

Жителi мiст, мiстечок, сiл збiгалися натовпами дивитися на нас. Що глибше проникали ми в Галiцiю, то привiтнiше зустрiчали нас не лише селяни, але й iнтелiгенцiя. Офiцерiв у Галiцii оточували такою увагою, що ця привiтна гостиннiсть ставала iнодi нам тягарем. Мiщани один поперед одного просили нас до себе на квартиру, – явище, до якого нас зовсiм не привчили походи по вiтчизняних мiстах; у менш-бiльш заможного хазяiна офiцер знаходив приготовану для нього найкращу кiмнату, свiжу воду, зручне лiжко, каву, закуску, а за чаем товариство порядних людей, миле i, нерiдко, дуже добiрне.

Цей край густо населений i земля чудово оброблена, чим, по сутi, вона i вiдрiзняеться вiд сусiдньоi подiльськоi землi. На значному просторi не бачиш клаптика землi, на якому не було б слiдiв працi i зусиль людини; втiм, за помiрну навiть працю, тут природа, звичайно, i винагороджуе сторицею. Край благословенний, схожий на найкращi куточки нашого Подiлля i Украiни, тiльки в полiпшеному виглядi.

Дорогою на Лемберг ми ночували в м. Єзерно (Озерна), в якому колись був оборонний замок, i минувши кiлька гарненьких сiл, вступили в повiтове мiсто Злочiв, дуже живописне i чистеньке. Не доходячи мiста, праворуч вiд дороги, посеред напiвзруйнованих земляних укрiплень, височiе древнiй замок Яна Собеського, якого вiн збудував за допомогою полонених турок i татар.

У Злочевi нас зустрiли дуже гостинно: його люб'язнi жителi навперебiй прагнули передбачити найменше наше бажання. На чужiй сторонi дуже приемна подiбна увага; приемно хоч на кiлька годин помiняти бiвуак на затишну вiтальню, сиру землю на м'яку канапу i грубу балачку своiх товаришiв на жваву бесiду вишуканого товариства.

Наступний нiчлiг ми мали у поважного ксьондза села Винники i здивувалися, як славно живуть в близькому сусiдствi з нами духовнi особи. У господаря поедналося усе, що тiльки можна забажати на сiльському обiйстi: дивовижний сад, наповнений квiтами i фруктовими деревами; комфортабельне помешкання з вiтальнею – в оранжереi; велика бiблiотека; картини неабияких майстрiв на стiнах. Мати i сестри ксьондза служили прекрасним доповненням хатнього затишку нашого хазяiна.

Але якою б приемною не була розмова в благовоннiй оранжереi, все ж ми змушенi були промiняти ii на похiдного коня i того дня проминули так звану Печенiзьку могилу насипану як розповiдають, на мiсцi битви печенiгiв з нашими предками.

Нарештi, пройшовши ще досить великий простiр по мальовничiй мiсцевостi, ми пiднялися на узвишшя, з якого в долинi на мальовничих пагорбах побачили Лемберг в усiй його красi.

Натовпи народу оточували нас увесь час, поки ми вiдпочивали, чекаючи наказу вступити в мiсто. За увесь час перебування у Лемберзi не виникло з боку жителiв жодноi скарги на солдатiв. Що стосуеться офiцерiв, то iм вiдвели квартири в найкращих будинках, де хазяi прийняли iх у своi сiмейства, запропонувавши iм окремi кiмнати, прекрасний стiл, готовий екiпаж для оглядин мiста, словом – гостиннiсть цiлком слов'янська.

Ми обiйшли Лемберг у всiх напрямках i дiйшли висновку, що коли не за обширем, то за витонченою своею зовнiшнiстю, за надзвичайно рiзноманiтною архiтектурою – то новiтньою европейською, то середньовiчною готичною, – за величиною прекрасно обставлених площ, за шириною вулиць i тротуарiв; за великою кiлькiстю садiв i взагалi за переважаючими тут чистотою i порядком, вiн може бути зарахований до найкращих европейських мiст.

Вражала будiвля Оссолiнського з картинною галереею i чудовою бiблiотекою, основу якоi поклав iмператор Йосип II, подарувавши Львову одну з Вiденських публiчних бiблiотек, зауваживши при цьому, що для вiденцiв забагато i однiеi бiблiотеки, бо вони не люблять читати!

Заможнi крамницi Лемберга займають велику частину нижнiх поверхiв будинкiв на кращих вулицях мiста i головнiй площi. Товари в крамницях виставленi з великим смаком. Тут усе можна знайти найрозкiшнiше, наймоднiше, найвитонченiше, але, зрозумiло, усе це предмети нам недоступнi, оскiльки з нашою появою торговцi швиденько пiдняли цiни. Мiсцевi жителi дивувалися, звiдки росiяни беруть стiльки грошей, щоб за усе платити утридорога, – а ми дивувалися у свою чергу: як у цих освiчених европейцiв вистачае совiстi за те, що ми принесли iм мир i тверду надiю на вiдновлення в краiнi спокою i порядку, оббирати нас! Але нам слiд було пам'ятати, що тут уся торгiвля в руках жидiв, для яких ми представляемо собою тiльки щасливу нагоду зробити добрий гешефт!

У найкращому ресторанi мiста ми за вiдносно високу цiну знайшли не надто вишуканий обiд i за двi пляшки поганоi мадери заплатили пiвiмперiал.

Ресторан заповнювали лембергськi мiщани й австрiйськi офiцери. Однi з вiдвiдувачiв грали в домiно, в карти, на бiльярдi, – iншi, слухаючи непоганий жидiвський оркестр, попивали прекрасне пиво з чудових високих склянок i поганеньке австрiйське вино, яке подали у маленьких пляшках.

У театрi, в якому кращi актори Лемберга немилосердно спотворювали Шiллерових розбiйникiв, глядачi сидiли в капелюхах; але коли ми, увiйшовши до партеру, скинули каски, публiка, хоч, мабуть, i здивувалася, узяла з нас приклад i оголила голови. Таким чином Лембергський театр завдяки нам уперше побачив парики i лисини своiх вiдвiдувачiв!..

А далi ми попрямували на Самбiр, проминувши гарненьке мiстечко Добромиль, де на нас дивилися, як на диво, бо ми були першими з росiян, що тут з'явилися. Але, натомившись дорогою, ми навiть не оглянули тут старовинну солеварню, що стоiть над глибоким джерелом солоноi води, i усе, що бачили в Добромилi, то це костьол, заснований 1513 p., з портретом будiвничого на стiнi. Праворуч вiд Добромиля мiж горами на високiй скелi вимальовуються величезнi руiни древнього замку згаслого нинi роду Гербуртiв, якi колись володiли i цим мiстом, i околицею. Цей замок, що викликае нинi своiми руiнами якусь романтичну привабливiсть усiеi околицi, прославився тим, що витримав сильнi облоги шведiв i трансiльванцiв.

За верст 15 перед Самбором ми побачили збоку вiд дороги мiстечко Старе Мiсто. Кажуть, що тут i був спочатку Самбiр, заснований в прадавнi часи руським князем, i що тiльки згодом якийсь польський король, полюючи в лiсових околицях древнього Самбора, убив оленя на мiсцi нинiшнього Самбора i в пам'ять цiеi подii заклав мiсто, давши йому в герб поцiленого стрiлою оленя. Герб збережений Самбором досi. Насправдi Самбiр перенесений на його справжне мiсце в 1241 р. пiсля пожежi, яка знищила первiсне мiсто. Польськi лiтописцi – великi вигадники, пишуть, що Самбiр заснований у IV ст. якимись саборами.

Верст за п'ять, не доходячи мiста, нас стали зустрiчати натовпи самбiрчан, кiлькiсть яких збiльшувалася з кожним нашим кроком, i разом з нами посувалися до мiста, навiть заважаючи рухатися нашiй колонi.

Самбiр невелике, але красиве мiстечко. Шкода тiльки, що Днiстер протiкае не пiд самим мiстом, а верстах в трьох вiд нього; рiчка ця хоча ще дуже вузька i мiлководна тут, але все-таки прикрашала б мiсто i додавала б йому багато зручностей.

Мiська площа, що лежить пiд моiми вiкнами, – найкращий закуток мiста, – квадратна, обставлена прекрасними дво– i триповерховими каменицями, чиста, гладко вимощена. Посеред площi – мiська ратуша легкоi i витонченоi архiтектури; вулицi впадають в площу вузькi, як в усiх старовинних захiдних мiстах, але прямi i чистi.

Самбiр, можна сказати, колиска щастя Дмитрiя Самозванця. Тут уперше визнали його царевичем; тут вiн закохався в Марину Мнiшек; тут вiн уклав вiдомий контракт з ii батьком, тут вона названа його нареченою i звiдси поiхала в Москву; тут в iм'я Дмитрiя зiбралися польськi полки i звiдси вони рушили захоплювати для Самозванця Московський престол. Самбiр ще вiдомий в iсторii поразкою пiд його стiнами: шведiв (1656), трансiльванцiв (1657) i турок (1672), нарештi ще тим, що жиди, якi ранiше, як i тепер, тримали в Польщi усю торгiвлю в своiх руках, були позбавленi до 1732 р. права торгувати в Самборi!

Ми прожили в Самборi недовго, але весело, i я упевнений, що самбiрчани довго з любов'ю згадуватимуть нас за пожвавлення iхнього мiста, за рiзноманiтнiсть, яку внесли ми в iхне тихе життя. Так, щовечора ми iмпровiзували велике гуляння на мiськiй площi, де незалежно вiд музики, яка лунала, щовечора влаштовували «зорю з церемонiею».

Нашi гарнi стосунки з самбiрчанами спонукали iх дати бал в нашу честь. Ми усi були запрошенi на цей бенкет. Бал вийшов на славу: вiн вирiзнявся багатолюднiстю, витонченiстю i водночас простотою костюмiв, безлiччю гарненьких жiнок, щедрим почастунком i повною невимушенiстю, яка викликала непiдробнi веселощi.

У один з останнiх днiв нашого перебування в Самборi ми були свiдками, i деяким чином, навiть учасниками, католицькоi, церковноi, народноi урочистостi – свято Божого тiла.

В цей день на чотирьох кутах головноi площi влаштували вiвтарi, прикрасивши iх квiтами, iконами, зеленню, барвистими тканинами, корогвами, статуями святих i картинами духовного змiсту. Пiсля лiтургii з католицького собору потягнулася процесiя. Попереду йшли довгою низкою дiти, попарно, пiдiбранi за зростом, найменшi попереду; за ними потягнулися пiвчi й iншi служителi усiх мiських церков, далi в блискучому одязi усi священики мiста i його околиць, вони несли парчевий балдахiн, прикрашений золотими шнурами, китицями, позументами i страусиним пiр'ям, – пiд яким йшов старий ксьондз зi святими дарами. Услiд за цим священиком йшла наша полкова музика; потiм загiн австрiйських солдатiв i великi натовпи народу, вирядженого в найстрокатiшi i найяскравiшi костюми. Пiд час ходу наша музика грала безупинно рiзнi духовнi п'еси.

Але найоригiнальнiшим було те, що в найурочистiший момент церемонii, коли ксьондз, зупинившись перед вiвтарем, вознiс догори дароносицю з дарами i благословив тiлом Господнiм народ, який вклякнув, причому австрiйськi солдати вiддали честь святим дарам триразовим рушничним залпом, нашi музиканти грянули «Боже Царя храни»!

Пiсля закiнчення процесii народ трiумфував протягом усього дня. Натовпи жiнок i дiвчат, у квiтах i яскравому вбраннi, ходили строкатими вервечками по мiсту, притягаючи своiми тужливими пiснями кавалерiв, якi пригощали iх дешевими ласощами. Отут таки можна було надивитися на красунь! У Самборi багато красивих жiнок, але в селах iх ще бiльше, а до дня «Божого тiла» зiбралися тут жителi з усiх околиць, нiби навмисно влаштувавши для нас виставку красунь. Та й те сказати, якби нам довелося постояти в Самборi довше, то немало наших опинилися б у вiчному полонi самбiрчанок; але сурма вже гримiла вдалинi; ii чарiвливi звуки вже почали долинати до нас, заглушаючи солодкi пiснi галичанок.




Володимир Броневський

(1782–1835)





Публiцист, мемуарист. Був вiйськовим моряком, командував дрiбними кораблями Чорноморського флоту. Видав «Подорож з Трiеста до Санкт-Петербурга в 1810 р.» (1828). Цiкавий також його «Огляд Пiвденного берега Тавриди в 1815», де описана iсторiя та етнографiя Криму. (Наведений уривок переклав укладач.)





Подорож з Трiеста до Санкт-Петербурга


Лемберг, 30 травня. При вступi в Галiцiю, мене усе тiшило: схожiсть жителiв з нашими малоросiянами вражаюча: iхнi свити i шапки такi самi, якi носять у нас в Украiнi, говорять же так виразно, що я, не будучи малоросiянином, усе мiг розумiти без труднощiв; i сама природа здавалася менi чарiвнiшою i щедрiшою, нiж бачив я ii учора.

Проходячи повз Унiатську церкву i почувши спiв, зайшов помолитися. Служба йшла на слов'янськiй мовi, i я не помiтив жодноi вiдмiнностi вiд нашоi служби, окрiм того, що на актенii згадують Папу. Священики ходять без бороди, стриженi, i в такому ж вбраннi, як католицькi приходськi ксьондзи. І церковне облачения унiатських попiв таке саме, як у наших.

В мiру того, як, минаючи довге передмiстя, я наближався до Лемберга, предмети швидко змiнювалися, цiкавiсть зростала, стукiт, гамiр наростали; i раптом вiд сiльськоi тишi, вiд скромних дерев'яних будиночкiв я перенiсся, наче завдяки чарам, в галасливий, багатолюдний натовп, i перед жадiбними моiми поглядами виросла громада будiвель – однi кращi, прекраснiшi за iншi. Прекраснi конi, прекраснi екiпажi, багатi крамницi, кваплива хода людей, чистi тротуари, широкий бульвар, милi веселi обличчя, строкатiсть i смак дамських нарядiв, дивували мене поперемiнно i утворювали дивну протилежнiсть з довгими каптанами, конфедератками, червоними або жовтими чобiтьми польських чепурунiв, i особливо з бiдною зовнiшнiстю чернi, що тiснилася на вулицi. Я заздалегiдь знав, що дорогою вiд Трiеста до Петербурга нам зустрiнуться тiльки два великi мiста, Буда i Лемберг; але нiяк не уявляв, щоб цей останнiй був такий багатолюдний, такий багатий. Завтра Трiйця, i з завтрашнього ж дня почнуться контракти, на якi з'iхалося безлiч купцiв та шляхти, щоб укласти рiзного роду родиннi й торговельнi угоди.

Лемберг схожий на маленьку столицю, в якiй чого забажаеш, те й просиш. Крамницi наповненi усiлякими товарами, обабiч вулицi видно золоченi i розписанi вивiски, що рекламують рiзного роду мануфактуру й ремесла. Скрiзь повно народу, всюди по гладкiй брукiвцi котяться багатi екiпажi, i польськi улани у святкових мундирах скачуть на гордих конях; самотнi красунi снують по тротуарах або, сидячи бiля чистого вiкна, ваблять i запрошують прихильною усмiшкою. Розкiш i розпуста йдуть плiч-о-плiч. Поляки люблять забави майже настiльки ж, якщо не бiльше, нiж iталiйцi. Будучи неробами усе життя i заможними без зусиль, вони не знають, як убити час. Тут е гарний театр, а бали i вечоринки майже щодня то у генерал-губернатора, то у iнших знатних панiв. Академiчна бiблiотека мiстить сто тисяч книг.

Вулицi добре вимощенi, розташованi правильно i перетинаються трьома великими площами; будинки в три i чотири поверхи; кращi з них оточують площi, прикрашенi трьома величезними церквами, спорудженими посерединi. Я заходив у найдавнiшу, побудовану королем Іоанном Собеським. Це готична будiвля дуже добре збережена. Склепiння ii високi, церква не надто велика, але в нiй стiльки прикрас, стiльки чудасiй, що саме ця вiдсутнiсть смакуй безлад здавалися менi кращим достоiнством цього пам'ятника хороброго визволителя Вiдня.

У центрi мiста збудована висока чотирикутна вежа, на якiй щогодини сурмлять i сповiщають, що в мiстi усе спокiйно. Я пiднявся на неi, але нiчого особливого не помiтив, окрiм дахiв, що займають великий простiр. З усiх будiвель понад усi iншi сподобалася менi головна гауптвахта, оточена iонiчною колонадою, на якiй легко лежить важкий карниз, багато i зi смаком прикрашений вiйськовими гарматами i прапорами.

Лемберг гарний, але не може похвалитися вдалим розташуванням, вiн розкинувся в ямi помiж двох пологостей, так що i пiд'iжджаючи, побачиш мiсто не ранiше, як опинишся вже на його передмiстi. Лембергу ще бракуе судноплавноi рiчки; Полтва, що його зрошуе, не годиться для мiста з 50 000 жителiв, якi займаються значною торгiвлею. Французи, за прикладом древнiх грекiв, перейменували його на Леополь.

У Трiйцю стало ще тiснiше на вулицях, ще галасливiше, i коли я йшов на обiдню, то вже зустрiв багатьох напiдпитку, а багато й таких, що валялися. Це давно не бачене мною явище нагадало, що рухаюся на пiвнiч у i що з усiх тварин людину можна вважати за найупертiшу, бо всупереч природi упиваеться найдужче там, де земля не родить винограду.

По обiдi я вирушив до мiського парку подивитися, як стрiляють у цiль. Там знайшов я численне товариство, музика гримiла, вiдлуння повторювало пострiли. Мiська мiлiцiя або iнакше цивiльна варта щонедiлi, промарширувавши з прапором i музикою по головних вулицях, приходить сюди для стрiльби в цiль.

Хто поцiлить в яблуко, того називають Царем стрiльцiв i вдягають йому на шию золотого пiвня на ланцюжку, а окрiм почастунку вручають йому невелику нагороду. Я увiйшов до галереi, з якоi стрiляли в щит, але що з тридцяти пострiлiв жоден не поцiлив, то знудьгував i подався в iнший парк, прозваний Єзуiтським.

Парк прекрасний, i ще прекраснiший тому, що тут прогулюеться найкраща публiка. Обiйшовши усе, я не знав, чим милуватися: прекрасними кущами чи красою квiтникiв, оксамитовими лужками чи розфарбованими будиночками, що миготiли серед свiжоi зеленi. У одному з будиночкiв була чудово умебльована ресторацiя, в iнших – кав'ярнi i галантерейнi крамницi. З пiдвищення i з фiгурноi альтанки видно найкращi мiськi будiвлi i чути вiддалений гомiн людей, що веселяться, перестук карет i бричок, якi пiд'iжджають до ворiт саду. Звикнувши до постiйних нiмецьких мод, я був приемно здивований рiзноманiтнiстю, багатством i смаком вбрання тутешнiх пань, а ще бiльше тим, що мiж ними дуже багато красунь з блакитними, млосними очима; одне менi не сподобалося, що рум'яна занадто грубо накладенi на нерiвнi мiсця i приховують у молодих дiвчат надто багато природних принад. Втiм такий обман дозволений, бо дуже приемно бачити у всiх однаково свiжi обличчя. Я давно чув про люб'язностi польок, яких багато хто називае пiвнiчними француженками, але тут застав щось геть вiдмiнне. Одна за однiею скромно i тихо йшли вони розмiреними кроками i на питання кавалерiв вiдповiдали, потупивши очi i ледь розтуляючи рожевi вуста, i жодна прекрасна голiвка не ворухнеться, щоб зиркнути набiк.

Сонце сiло, i на усiх дорiжках стало так тiсно, що довелося проштовхуватися. Голова у мене закрутилася. Менi набридло блукати назад i вперед, безупинно остерiгаючись, щоб не заплутатися у вуалях або стрiчках.

У сутiнках я перейшов на бульвар, що розкинувся на зруйнованому валу посеред мiста, i тут такий самий натовп, навiть ще бiльша тiснява, але скоро стали усi роз'iжджатися по балах i в театр. Нiмфи веселощiв, досi непримiтнi, зосталися в перших рядах. Проходячи, вони кланялися, зiтхали, смiялися, i вiдводячи за собою кавалерiв, бажали подругам, якi залишалися, доброi ночi.



Лемберг, 3-го травня. У Духiв день я обiдав у руськiй корчмi, найкращiй в усьому мiстi. Не дарма дали iй цю назву: серед гостей було чимало наших офiцерiв. Одному з товаришiв моiх геть не до речi спало на думку запитати у польського офiцера, у французькiй службi, притому ще росiйського пiдданого, запитати: кого поляки краще люблять: росiян чи австрiйцiв? Звичайно, росiйських, вiдповiдав поляк, тому що iз ста одного можна полюбити, а австрiйцiв i з тисячi жодного не знайдеш.

Ввечерi, не знаючи як провести час, пiшов в театр; при входi подаю п'ять гульденiв, замiсть квитка отримую двi лотерейнi карти, i захоплений натовпом, що тiснився в коридорi, сiдаю в партерi на лавку. Скоро театр наповнився, i жодноi ложi не залишилося порожньою. Жаднiсть до виграшу множила нетерпiння глядачiв, мiж якими помiтив я бiльше застареньких i взагалi бiльше лiтнiх, нiж молодих жiнок.

При першому русi смичка в оркестрi шум, стукотня i розмови почали зменшуватися; коли ж завiсу пiдняли, усi раптом замовкли, i наступила урочиста тиша. Посеред сцени стояв великий стiл з колесом; по обидвi сторони його двi чорнi дошки. Замiсть акторiв виступили Магiстратськi або якi iншi цивiльнi чиновники у супроводi полiцейського офiцера. Навкруги розставили вартових; старший з чиновникiв поклав пук асигнацiй на стiл, наказав прочитати, скiльки зiбрано грошей i якi призначаються виграшi. Найбiльший з них в 500 гульденiв; але мене запевнили, що можна п'ятьма флоринами придбати до п'яти тисяч. Чиновникiв зустрiли оплесками; вони скромно i важливо вклонилися, i усе знову затихнуло. Пiсля прочитання звiту визнали номери, змiшали в урнi i поклали iх в порожнечу колеса. При кожному зверненнi випадав номер, який повторювали кiлька разiв i виставляли його чiткими цифрами на дошцi. По мiрi, як дошка списувалася номерами, що вийшли, увага збiльшувалася; потiм, коли почали скрикувати то тонкими, то басистими голосами: Амбо! терну! катерна! потрiбно було подивитися на обличчя тих, що втрачали надiю до виграшу. Ледве вимовили смертоносне для багатьох: куля моя! – я залишив театр, радiючи, що, наближаючись до своеi межi, нiколи не витрачатиму час на лотерею; бо крiм того що не знаходжу в тому нiякого задоволення, для мене зовсiм не забавно бачити порочну пристрасть, явно i без сорому що виявляеться.

Марно, проте ж я так розсердився; лотереi усiма майже европейськими урядами прийнятi i складають важливу галузь фiнансовоi системи, доставляючи казнi щорiчний дохiд.

Ярмарок почався на Трiйцю, а разом з ним i контракти; крамницi вiдчиненi, скрiзь сяють продукти смаку i розкошi, ваблячи очi, простi ж твори природи, якими заваленi магазини, ледве звертають на себе увагу. Такоi моторностi, такоi кiлькостi мiшкiв iз золотом i бочок зi срiблом менi не доводилося бачити нiде. Опiвднi ми вирушили на бiржу, де купувалися i продавалися товари позаочi, i здiйснювалися акти рiзного роду за умовами. Там у великих залах для мене було найцiкавiшим i найприкрiшим бачити, як чепуристий ставний ясновельможний увивався, лестив i принижено кланявся до землi перед розпатланим евреем, який гонорово вимагав погасити вексель у сумi двiстi тисяч злотих.

Поляки тiльки платять або позичають, усе золото, усi оборудки, усе багатство Лемберга в руках десяти тисяч жидiв, якi своею зовнiшнiстю скидаються на жебракiв, трохи не сказав – шахраiв.

Покидаючи Леополь i пiднявшись на висоти, якi оточують його, я зупинився на хвилину, щоб оглянути польовi укрiплення, збудованi минулого року i уже наполовину зруйнованi. Звiдси мiсто мае найкращий вигляд, зате всерединi його немае мiсця, звiдки б можна було бачити що iще, окрiм безладноi купи будов. Роззирнувшись довкола, я вiдразу помiтив, що для захисту Леополя потрiбно багато вiйська; военний його стан дуже незручний i вiдкритий з усiх бокiв.

З командноi висоти я вклонився Леополю i попрощався з ним, як iз мислячою iстотою.



4 червня. Мiстечко Глиняни населене жидами. Поява моя у призначену корчму вигнала усiх пиякiв i торговцiв пивом та горiлкою, але не могла проте вигнати жидiвського смороду i нечистот, вiд яких мене нудило i голова крутилася. Не лише пiдлога, але й стiл такi бруднi, що можна б зорати, посiяти овес i бiгме б вирiс; на щастя, товаришу по сусiдству дiсталася порядна хата, i я до нього перейшов на житло.

Бiлий Камiнь. З усiх селищ, якi траплялися на нашому шляху в Галiцii, не було бiльшоi i, можливо, кращоi за цю станцiю; але злива загрожуе Ноевим потопом, i я поневолi ковтаю жидiвський сморiд. Повiрте, що кажу правду: до найохайнiшоi жидiвки навiть у святковий день пiдiйти неможливо без того, щоб найгрубiший нюх не здивувався запахом гiршим, нiж зi стайнi.

Залишившись один в хатi з розбитими вiкнами i освiжаючи заразливу атмосферу курiнням люльки, розповiм вам дещо про жидiв. Вони, мов вiдчуженi, живуть завжди окремо i не мають жодних стосункiв з християнами. У всякому жидiвському мiстечку, де, якщо е церква, еврейськi будинки зазвичай будуються навколо квадратноi площi, а селянськi хати у бiчних вуличках. Жидiвський квартал обнесений шнурком, i цей кордон пiд час сабаша (субота у них те саме, що у нас недiля) жоден жид не смiе переступити.

Селянськi хати позаду дворiв мають город i невеликий сад, але нi в однiй з них не знайдеш шматка хлiба; навпаки у жидiв, якi землi не орють i займаються продажем вина та iншою торгiвлею, знайдеться усе що завгодно. Кожен жидiвський будинок – корчма для проiжджих. Пристрасть до накопичення поглинае увесь iхнiй хист. Немае такого низького ремесла, з якого б вони не витягнули для себе користi; але мало хто з них насолоджуеться придбаним: усi скупi до огиди. На них, здаеться, лежить тавро гнiву Божого, яке очевидно й досi виключае iх з людського роду. Проте, де тiльки християни живуть з ними у сусiдствi, то стають iхнiми рабами, потрапляючи у хитромудру залежнiсть, стають жебраками, а усi плоди праць iх збагачують жидiв.

Броди, 5 червня. На кожному кроцi, куди не озирнешся, жидiвська столиця демонструе яскравi, особливi риси моральностi i способу життя цього народу. Кому хочеться побачити зразки огидного безладдя, той нехай iде в Броди, i затиснувши нiс, пройде одну вулицю. З усiх мiст Польщi Броди славляться найповажнiшою торгiвлею, ставши осередком комерцiйних оборудок мiж Австрiею i Росiею, бо користуються правами вiльних мiст, тобто тут товари купуються i продаються без мита, вiльно.

І що ж? Вулицi вимощенi, але краще б iх не мостили, заваленi гноем, ганчiр'ям i зогниваючими кiстками. Площа вкрита болотом, яке насилу можна перейти по однiй-единiй дощечцi. На ринку, заставленому столами, бiля оселедцiв i свiчок – купи червiнцiв. Будинки, бiльшiсть з яких кам'янi, правлять за склади й набитi товарами, у кiмнатах зi склепiннями поруч iз парчею валяються пакунки з милом; краi покрiвель покришилися, стiни вимащенi де червоними, а де жовтими плямами; шиби, вiдколи iх вставили, нiколи не витиралися. Лемберг i в половину не стiльки багатий, а яка рiзниця в зовнiшностi, в порядку! Тут, окрiм пiдвод i хур з товарами, не побачиш жодних екiпажiв.

Невмивана красуня в шовковiй накидцi з дiамантовими сережками i в шапцi, унизанiй великими бермудськими перлами, у якоi, можливо, лежить в скринi сотня тисяч, не соромиться, пiднявши сукню, брести через вулицю по колiна в багнюцi. Жиди з дикими палаючими очима, скуйовдженими бородами, з роззявленими вiд нетерплячки ротами, у лисячих хутрах або в чорних шовкових зi шлейфом опанчах, бруднi i засмальцьованi з голови до нiг, не звертають уваги на усi цi дрiбницi.

Тут е особливого роду фабрики пiдробки вин, галантерейних золотих речей, пiдфарбовування хутра, майстернi для iноземних штемпелiв до суконних i паперових товарiв; виробництво фальшивоi монети доведене до досконалостi; тут усе е, а нiчого купити не можна, бо значення слова продати у еврейському лексиконi означае обдурити або вкрасти.




Францiшек Яворський

(1873–1914)








Народився у м. Городок на Львiвщинi. Закiнчив юридичний факультет Львiвського унiверситету. З 1897 р. почав активно дописувати до львiвських польських газет. Пiсля закiнчення унiверситету стажувався у львiвському магiстратi. Своiми публiкацiями привернув увагу керiвництва i був призначений до архiвного вiддiлу, де пропрацював майже 10 рокiв. З огляду на популярнiсть публiкацiй Ф. Яворського спецiальною ухвалою архiвно-музейноi комiсii магiстрату йому було створено спецiальнi умови для працi над iсторiею Львова.

Ф. Яворський iсториком був не за освiтою, а за покликанням. Став одним iз засновникiв Товариства любителiв iсторii Львова (1906) i видання «Бiблiотека Львiвська», в якiй це товариство публiкувало своi iсторичнi працi. Францiшек також опублiкував низку розвiдок з iсторii Львова: «Львiвська Ратуша» (1906), «Львiв за часiв Ягелли» (1910), «Львiв старий й вчорашнiй» (1911), «Львiвський унiверситет» (1912), «Про сiрий Львiв».

Помер вiд туберкульозу. Похований на Личакiвському цвинтарi. (Оповiдання «Гуманiст над Полтавою» переклала Адрiана Гриновець, подаеться за журналом «І».)





Гуманiст над Полтвою


Про те, що славетний гуманiст i приятель Яна Ольбрахта, Фiлiп Каллiмах Буонакорсi закохався у Львовi у якусь звичайну кельнерку добре знають iсторики нашоi лiтератури. Зрештою, запальний iталiець зовсiм не приховував свого почуття i написав до свого iдеалу з-пiд зеленоi вiхи[11 - Зелена вiха – тичка з вiхтем сiна, що виконувала роль вивiски для шинку.] таку кiлькiсть любовних вiршiв, що сьогоднi отримав би пальму першости помiж поетами з каварень, що зiтхають за панночками при касi. У такий спосiб на вiки залишилася в iсторii вродлива львiвська дiвчина, i завдяки не якомусь посередньому вiршу але цiлком добрiй латинськiй поезii, над котрою сьогоднi роздумують фiлологи, котру перекладае п. Ян Магера, з якою розкошуе п. Казимир Хлендовскi та над котрою ламають голови iсторики: ким би могла бути ота Фаньоля, львiвська дiвчина з-пiд зеленоi вiхи?

Бо замало для неi означення львiвськоi дiвчини, на красу котроi склалася уся львiвська природа, i не вистачить сказати, що ii лиця золота зоря рум'яниться блиском ягiд i калини, а гнучка береза ii матiр'ю була, i срiбна осика боязнь принесла тремтливу. І забракне, коли сказати, що вiд сходу i заходу блиск падав у ii золоте волосся, з неба хмари в очi яснi, що червiнь троянди вилилась на ii полум'янi уста.

Коханець латинськоi музи, приятель Помпонiуса Летуса i Платiни, двох сонць гуманiзму, той самий Каллiмах, котрий снував змову на життя папи Павла II, у котрого були закоханi римськi панни, закохався сам аж у Львовi, та ще й у кельнерку з винярнi! Якщо дев'ять олiмпiйських муз не остовпiли на ту звiстку, якщо Аполлон не розтрощив своеi лютнi зi злости i якщо не схопили спазми ревнощiв лесбiйську Сафо, то, очевидно, та львiвська дiвчина з-пiд зеленоi вiхи була гiдна любовного запалу поета i гiдна його латинськоi лютнi.

Проте iсторик прагне довiдатись, ким була Фаньоля, що стала пасiею людини, славноi в iсторii?

У темнiй задушливiй пивницi тiльки залiзний каганець постать ii освiтлював, а у напiвтiнi помiж винними стелажами панував смiх та грубуватi розмови вiдвiдувачiв. Інодi лунала пiсенька фривольна та безбожна, i вульгарний жарт оточував дiвчину, котра пiд зеленою вiхою розносила золотий напiй.

Однак вона з усмiшкою приймала пияцькi залицяння,
Бо була от такою собi веселою дiвчиною, що вино у шинку подае.

І отакi-то дистихи спiвав Фiлiп Каллiмах, той що втiкав вiд папськоi вендети, немов би його з мiсця на мiсце гнали дикi фурii, на хижому конi перелiтав через скелi Апулii, перепливав Тиренське море, втiкав з Пелопонесу вiн, нещасний поет, котрому нi на Кiпрi, нi на Критi не дали жити папськi легати, котрий осiв з розтрощеною лютнею аж у Канопусi, у гирлi Нiлу, над берегами Скамадру, i оплакував свою долю, а вiд папськоi помсти втiкав на Родос, Делос, до Константинополя той самий Каллiмах, котрий вже навiть у Львовi знайшов собi приятеля, та не якого-небудь, а самого Григорiя з Сянока, львiвського архиепископа, i це вiн писав вiршi Фаньолi, котра у шинку вино розносила!

Отак мiж архиепископом та кельнеркою точилося життя переслiдуваного iталiйця в холодному Готичному Львовi. Днi проходили у вчених розмовах у палацi, а вечорами вислизав колишнiй автор папських булл до винярнi, де серед пияцьких залицянь та соромiцьких жартiв спiвав до розсмiяноi дiвчини, що охоче роздавала поцiлунки й вино.

Коли б ти була народжена на островi Делос,
То перед тобою, дiвчино, вiдiйшли б у тiнь чада Латони,
І уславлений був би острiв делiйський на вiки iм'ям Фаньолi.
Коли б Орфей вiдчув на собi промiння твоiх очей,
То з певнiстю не шукав би на свiтi жодноi Евридики,
Бо одна е лиш Фаньоля едина!
Бо ж виросла ти з касталiйських хвиль, о прекрасна,
Та один лиш Маро[12 - Маро – Публiй Вергiлiй Марон.] здатен вроду твою описати.

Зовсiм нiчого не розумiла з чудернацькоi мови Ганнуся, заправська дiвка, але смiялася вдячно, смiялася солодко з таких мадригалiв i з iталiйця дурного.

А вiн добряче, вочевидь, хильнув з хвиль кастальськоi глибини, бо усiх олiмпiйських богiв спровадив до львiвськоi винярнi та спiвав уперто, плутаючи з лiлiею троянди пурпуровi, очi яснi з персами бiлими та рум'янцем, волосся божественний ореол з вирiзьбленим iз слоновоi костi профiлем. Славу принад своеi коханоi прагнув рознести поза рiвниннi береги скитських рiк, поза часи майбутнiх вiкiв.

Проте смiялась вона з iталiйця, рiдиною золотою щедра частувальниця, та знову й знову по виннiй винярнi смiх шалiв п'яними каскадами серед веселих гостей: той дiвчину обiймае, инший поцiлунку просить, i до кожного улегливою бути Гануся мусить, бо от такою собi була дiвчина, що не гордуе нi грошем, анi ярмарковим подарунком. Грошей, однак, не набув надто багато iталiйський вигнанець, тому стогнав та зiтхав зi смутком глибоким: коханiй хотiв принести те, що лiсова дрiада й нiмфа серед гущi дерев вiдшукае: горiхи зеленi та квiтiв оберемок, голубiв з пташками хотiв iй, може, хмари з неба принести срiбнi, сонця промiнь золотий, з листя дерев зелень чудову…

І якщо його, котрий нiс такi дари до винярнi, хлопським словом не облаяла дiвка заправська, то лиш тому, що вчений гуманiст видався iй якось нiби не зовсiм… сповна розуму. А може, то сила малмазii та алiканту такi дурнi думки йому до голови несла?

Отож шкода стало iй iталiйця, а вслiд за цим усмiх солодкий впав на його упокорену постать i… Фiлiппо Буонакорсi, внук ясноволосоi Латони зi звучною лютнею, став коханцем бiлявоi кельнерки з-пiд зеленоi вiхи.

І так потужно хильнув з кастальськоi глибини, аж йому латинськi рими i радiснi слова блукали у головi й вилiтали у свiт пiсенькою про Фаньолинi поцiлунки, про обiйми i так далi… Бо дуже нестримним був учень Помпонiуса, не вмiв зберiгати таемницi, любив похвалятися прихильнiстю дiвчини, що пiд зеленою вiхою вино розносила у винярнi.

Щастя Каллiмаха було б однак повнiшим, коли б грiм вдарив в «однооку мамку» Фаньолi, вихор винiс усiх гостей з-пiд зеленоi вiхи, а сама Фаньоля так зуби не вишкiрювала б до кожного, хто тiльки завiтав до винярнi.

Ще «матуся» з одним оком не була аж надто великою небезпекою, бо в разi потреби вмiла те око примружити вдячно i скромно, але п'янi гостi настiльки безцеремонне поводилися з iдеалом антагонiста папи Павла II, що той одразу вiдчув у собi антиалкогольний дух i потребу у стриманому товариствi у Львовi.

Нехай блискавку зiшлють боги на того, кому прийшла вперше огидна думка вродливе дiвча посадити за бочкою вина та ii личком гожим, буйними розкiшними персами, золотим ореолом волосся привабити до винярнi пиякiв.

Забуло однак вразливе серце приятеля латинськоi музи, що коли б не львiвська винярня пiд зеленою вiхою, може, i не зустрiв би вiн Фаньолi на своему шляху i ще бiльше забулася душа поета, коли всiх, хто вино пив, блазнями вона назвала, не пам'ятаючи, що i Фiлiп Каллiмах Буонакорсi не з самоi лиш кастальськоi пив глибини…

Але найворожiше дивилася душа спiврозмовника кардинальських бесiд, коли швидка дiвка з-пiд зеленоi вiхи не пам'ятала про домовленi побачення, коли смiялася негiдниця з натхнення латинськоi музи, коли вiд п'яного натовпу брала все: поцiлунки та грошi. Тодi Каллiмах був цiлковито подiбний до декадента сьогоднiшнiх часiв, метав похмурi слова, крик зраненоi душi нiс по готичному Львову або понуро потягував напiй Бахуса, що нiс, як вода з Лети, забуття.

У такi-то хвилини вiн також погрожував, що за зневажене кохання помститься Фаньолi Зевс громовладний, що Посейдон тризубом ii своiм дiстане i Дiана стрiлою серце ii прошие…

Сьогоднi з такоi погрози дуже розсмiялася б львiвська дiвчина, та й Гануся, попри поетичне iм'я Фаньоля, не надто багато видно мала поваги до повелителiв Олiмпу i до нестерпного iталiйця, що на чолi цiлого почту грецьких богiв крокував пiд зелену вiху, до винярнi.

Раптом, посеред тiеi поетичноi зливи, грянув грiм. Лиш не Зевс громовладний випустив його iз своеi руки, а значно ближчий сейм у Пйотрковi, ухвалюючи рiшення видати Каллiмаха папi Павловi II як такого, що готував замах на главу Костьолу. Папська вендета сягнула навiть до Львова, а водночас з нею з'явився перед очима поета привид понурих казематiв у пiдземеллях замку св. Ангела i жовтi хвилi Тибру, в котрих зникали трупи засуджених смертникiв.

Отож знову змушений був утiкати наослiп поперед себе. Здавалося, що його, спiвця, вже навiть грецькi боги покинули. І у таку-то чорну годину залишився з гуманiстом лишень Григорiй з Сянока, львiвський архиепископ, та тiльки Фаньоля, львiвська дiвчина.

Саме в той час над берегами Золотоi Липи, посеред лiсiв i болiт, недалеко вiд Перемишлян, Григорiй з Сянока добивався для спадкового архиепископського села Дунаiв назви мiстечка. Сам там охоче i часто перебував, а зараз, у хвилину тривоги, привiз у той затишок iталiйця, знаючи, що буря над його головою рано чи пiзно стихне, а у такому Дунаевi не знайде його навiть сам папа Павло II. За Каллiмахом потягнулася також Фаньоля, i така мала, проте дуже особлива компанiя: архиепископ, поет i з-пiд зеленоi вiхи дiвчина опинилася над чарiвним дунаiвським ставом.

Було то дивне товариство, але на тi часи, на переломi середнiх вiкiв, траплялися i такi особливостi. Зрештою, Фаньоля не могла нiчим скомпрометувати оселi в Дунаевi, бо ж вроду ii оспiвав славетний гуманiст, а сам архиепископ, що «вiд природи певним чином до цноти призначений», зовсiм не зважав на злiснi людськi язики.

Отож, бажаючи справити гуманiстовi приемнiсть, вiн часто запрошував до свого столу львiвську дiвчину, а сам навiть латинським вiршем кпив з Каллiмаха та його любовного запалу. Останнiй вiдповiдав йому також латинськими епiграмами, i так вони там в Дунаевi забавлялися: архиепископ, поет i… з-пiд зеленоi вiхи дiвчина.

А коли у 1472 р. Фiлiп Каллiмах Буонакорсi виiжджав на широкий свiт до Кракова, де його чекали великi почестi та королiвська прихильнiсть, то поряд зi схлипуваннями та сльозами Фаньолi, що пливли немов рясним потоком дiамантiв, вiз у подорожнiй торбi тридцять двi елегii i двадцять вiсiм епiграм, написаних на честь… от такоi собi дiвчини, що вино пiд зеленою вiхою розносила у винярнi.

Вiн пiшов до вершин, а вона замiж вийшла, вродлива дiвчина, i отак з великого кохання залишились лиш отi епiграми та елегii, котрi Каллiмах на багато рук та примiрникiв наказав переписати i на них-то свою поетичну славу збудував серед знайомих…

Бiдна львiвська дiвчина! Нiбито славу ii принад рознiс по свiту щасливий коханець, нiбито про неi ще довгi роки не забував i все божественною Фаньолею називав, однак, з часом спогадiв свого любовного шалу у винярнi соромитися почав, а самi елегii вигладжував неодноразово, поправляв, смiливi, нескромнi, нестриманi мiсця перекреслював i навiть сiльське походження Фаньолi змiг одягнути у брехливу оторочку шляхетського пурпуру…

Немае, зрештою, нiчого дивного, бо став Фiлiп Каллiмах у Польщi великою людиною i було соромно королiвському приятелевi, що колись був вiн закоханий… в таку-от собi львiвську дiвчину з-пiд зеленоi вiхи.

Отож з повною безцеремоннiстю поета i сьогоднiшнього парвеню дав своiй коханцi стрия-магната i навiть написав це в iсторii варненськоi битви, що поруч короля Владислава стояв лицар Леско Бобрiтiус, стрий божественноi Фаньолi.

I перекрутив метрику львiвськоi дiвчини так, що сьогоднi даремно шукають iсторики справжне iм'я тiеi, котра знаменитого мужа музу надихнула багатомовною латинською пiснею.

Але чи Фаня, Анна, Свентохна, Бобрицiя була бiльшоi чи меншоi шляхти, чи з боку варненського лицаря шукати ii кревних, чи може також, що легше, у мiських книгах у Львовi, де часто зустрiчаеться ймення Бобрiв, Бобркiв i Бобрекiв, то нiчого у сутi питання не змiнить.

Назавжди вона залишиться дивовижно вродливою, ясноволосою юнкою, яку запальний iталiець кохав ще тодi, коли сидiв на львiвськiй брукiвцi сумний i вимучений; нiколи про неi не забуде дослiдник минулих часiв: про Ганусю, що вино золоте розносила.




Дзеган


З усiею рiшучiстю й упертiстю твердила вiрменка Дзеган, що нiколи нi була, анi е дружиною шляхтича Юрка з Мальчиць. Вона, мовляв, була його невiльницею, в невiльному станi у нього мешкала, мов рiч, яку Юрко мiг продати так само, як рибу зi свого ставу, як збiжжя iз заораного поля…

З усiею рiшучiстю й упертiстю твердив шляхтич Юрко з Мальчиць, що прекрасна Дзеган, донька львiвського вiрменина Григора Чорного, вiд митi шлюбу стала його законною дружиною, була нею завжди i е нею й досi…

«Дружина чи невiльниця?» – ось питання, яке мав розв'язати мiський суд мiста Львова 9 квiтня 1449 року.

Бiла Дзеган була бiлою настiльки, що всi звали ii по-русько-му Бiлкою. І саме пiд таким iменням значиться вона у судових актах. Визнання за нею привiлеiв законноi дружини розглядалося за обставин, якi геть виключали будь-який сентимент. Зрештою, тодi пiд час судових розправ нiхто не мав звички вдаватися до поетичних метафор, а середина XV сторiччя знов-таки не була у львiвськiй землi добою iдилiчного романтизму, коли могло йтися про пута Гiменея чи про золотi ланцюги кохання.

І якщо тодi, 1449 року, на судi впало з вуст Бiлки слово «неволя», «невiльний стан», то його варто сприймати у всiй дикiй буквальностi варварського звичаю, який за тих часiв iще трактував людину як такий же предмет торгу, що й будь-який iнший товар. Адже за тих самих часiв i перед тим самим львiвським судом Станiслав зi Щепежова присягав, що не продавав жидовi вiльноi жiнки, а всього-на-всього ii… заставив. Італiець Кристофер де Санто-Ромуло визнав, що винен Станiславовi з Гури двi марки за куплену в нього людину. До такого ж учинку признався й Андрiй iз Сенна на Мазовшу, який за двi копи грошiв продав вiрмениновi Іванiсу парубка, що його такий собi Пйотр Жолтанський придбав у Луцьку в жида – при свiдках i при могоричi. І, зрештою, Мардохай, еврей iз Галича, гiрко бiдкався, що йому втекла невiльниця, а вiн бо ж купив ii за 6 кiп грошiв. А та на це заявила, що була куплена не за 6 кiп, а лише за копу – коли ще була дитиною.

Нам невiдомо, якi були домашнi стосунки мiж Юрком i Бiлкою, важко й збагнути суть судовоi суперечки мiж цим сумнiвним подружжям. Досить i того, що з юридичного боку Бiлцi було, знати, куди вигiднiше виступати в ролi невiльницi, тодi як Юрковi розходилося в тому, щоби суд визнав ii за законну дружину. Адже саме такий присуд дозволяв йому в подальшому вимагати вiд Бiлки повернення якогось документа на долю в його майнi, котрий вiн оцiнював у п'ятсот гривень, ще якогось привiлею на ведення прикордонних спорiв вартiстю у сто гривень, ста марок готiвкою i, зрештою, вiна, що складалося з ковдри, хутра, подушок та iнших речей загальною вартiстю сто гривень. Бiлка ж, принаймнi на ii думку, взагалi не була зобов'язана повертати всi цi речi, якби виявилося, що вона була тiльки рабинею Юрка з Мальчиць.

Заки подружнiй конфлiкт мiж Юрком i Бiлкою вилився у вищезгаданi вiсiмсот гривень судовоi претензii, вiн мусив достатньо довго визрiвати в самих Мальчицях. Акти мiста Львова, з яких ми почерпнули цю iсторiю, не подають безпосереднiх вiдомостей про це, проте дозволяють зазирнути до казана, в якому варилася подружня чвара мiж затятим русином i хитрою вiрменкою.

На луках, ставках, пасовиськах i рiллi пiдльвiвських Мальчиць сидiли з давнiх-давен трое братiв, шляхта схiдного обряду: Юрко, Гринь i Федорко. iм була притаманна непогамовна запеклiсть старого руського боярства; нестримна гарячнiсть, гвалт, наiзд, грабунок були iх насущним хлiбом. Мила родина постiйно чубилася й мiж собою, i то в розмаiтих комбiнацiях: то Юрко з Федорком, то Гринь iз Юрком i Федорком, або ж усi трое з сусiдами. Були вони хрестом Господнiм для такого собi Длута, солтиса iз сусiднього Порiччя. І навiть сам львiвський архиепископ Ян Жешовський регулярно вносив на них скарги за гвалт, за переорання грунтiв, за скалiчення своеi челядi тощо. Юрко мав навiть цiлу банду «таких же добрих, як сам» i на iх чолi гнобив як нещасного солтиса, так i грунти архиепископа, як свого кревного брата Федорка, так i якусь дiвицю Анну з Камiньполя. В тiеi останньоi Юрко вiдiбрав корову i присягав потiм, що не мае й гадки про жодну корову. Попри те мiський суд наказав йому повернути ту корову впродовж тижня. За iншим разом вiн вiдповiдав за рибу, яку виловив iз Федоркового ставу ятером i врештi за наiзд на чужу рiллю й за те, що забрав чуже рухоме майно до свого будинку на львiвськiм передмiстi. У цьому будинку як сам Юрко, так i його банда: Гринь, Зан, Семен i Марек – чулися у безпецi перед помстою сусiдiв.

1442 року Юрко напав на свого брата Федорка разом зi Стефаном Мельником, Яном Лучником i львiвськiм вiрменином Григором Чорним… Спiр був нецiкавий, гвалт цiлком посполитий, але нас цiкавить те, що Юрко припустився його на спiлку з вiрменином Григором, батьком прекрасноi Бiлки, i що саме на цьому грунтi зародилося кохання i щось на кшталт подружнiх стосункiв мiж Юрком i прекрасною вiрменкою.

Отой Григор Чорний, вiрменин з львiвського передмiстя, ймовiрно, прибув до Мальчиць з питання рибного ставу, який постачав йому добiрний товар для продажу. Такий самий став вiн сам орендував у Волковi, а поза тим займався справами колонiстiв, бо ж ручився декановi львiвськоi капiтули Францiшековi з Ожека, що Абрагам i кiлька iнших вiрменiв, якi поселилися на його землi, нiколи ii не полишать. Зрештою, серед вiрменiв, якi осiли пiд Високим Замком у Львовi, той Григор мав значну вагу. Серед його приятелiв, а може, навiть i кревних, був сам Христко, вiйт передмiських вiрменiв, i Бернард, лiкар, який до того ж був власником лазнi або, як сказали би нинi, утримував гiдропатичний заклад.

Отже, коли остаточно трiсли любовнi узи мiж Юрком i Бiлкою, i коли та остання, прихопивши згадуванi вище документи, грошi, посагову ковдру, подушки й хутро, схоронилася у Львовi, мала вона за собою пiдтримку всього вiрменського народу. А що Юрко зi своiм темпераментом i бандою не мiг на це спокiйно дивитися, то вся львiвська околиця загримiла суперечками, гвалтами й нападами. Отже, фамiльний скандал став скандалом публiчним, непересiчною сенсацiею, якою зацiкавилася вся шляхта львiвськоi землi.

Сам Петро Одровонж, воевода й генеральний староста руських земель, узявся мирити задерикувате подружжя, призначивши iм термiн для примирення i запевнивши, що особисто правуватиме справу, якщо вони так i не дiйдуть згоди. А що про згоду не могло бути й мови, то процес розпочався цiлком офiцiйно – Бiлцi вручили судовий позов через возного Мацея, а вона зажадала, щоби термiн розправи перенесли, бо була «геть немiчна» або ж хвора. Внаслiдок цього воевода перенiс день розправи на 19 квiтня 1449 року.

У зазначений день Бiлка урочисто складала в костелi i за вiрменським звичаем присягу, мовляв, вона й справдi лише через хворобу ударемнила попередне судове засiдання. Потому по обiдi розпочався суд на Низькому Замку. Зацiкавлення справою було вельми велике. До суду з'явився сам Ян iз Чижова, кракiвський каштелян; Петро Одровонж; Дерслав iз Ритвян, сандомирський староста; Ян Голомбек iз Зимноi Води, львiвський суддя; Фредро з Пельшовиць, щирецький орендатор; Павло зi Спрови – пiдстолiй; Ян Носе; Слупський з Дублян – львiвський войський; Бистрам iз Лопенiкiв i цiлий тлум дрiбноi шляхти. Вiд iменi вiдповiдачки виступав сам пiдстароста, Ян iз Виссока.

За присутностi усiх згромаджених i за всiею формою Юрко виголосив проти своеi дружини аж чотири позови: окремi – за кожний iз документiв й окремi – за готiвку й вiно. Щораз вiн урочисто стверджував, що довiряв iй тi речi «яко жонi своiй, котра була його жоною i е нею досi».

На кожен iз позовiв Бiлка вiдповiдала через свого представника, стереотипно повторюючи: «Панове! Я не е його жоною, а була в нього у неволi. Вiн нiчого не давав менi на збереження i я нiчого вiд нього не брала…»

І так повторювалося чотири рази у тiй самiй формi i в тих самих виразах, аж зрештою Юрка запитали, чи мае вiн iще щось сказати про свою дружину. «Не маю нiчого до повiдомлення», – вiдказав вiн.

Вiдтак згромаджене товариство визнало, що справа ця е передовсiм духовною, подружньою. Згiдно з таким присудом обидвi сторони вiдiслали правуватися перед духовним судом, а як iх розсудять, то чотирма тижнями пiзнiше мають знову стати перед мiським судом.

Тодi Юрко разом iз Бiлкою подався по розлучення до Атаназiя, владики Перемиського, i Якима, Галицького митрополита. Обидва достойники схiдноi церкви дуже глибоко перейнялися тим, чи е Бiлка дружиною, а чи тiльки невiльницею Юрка, бо наказали заплатити собi за присуд аж 30ривень. Понад те, на iхню думку, можна було цiлком легко розiрвати цей подружнiй стосунок через розлучення, якщо Бiлка заплатить ще й Юрковi (вочевидь, задля розради) 36 гривень, а називатиметься це «divorcionales alias rospustu».

З «розпустом» у руках Юрко знову погнав до мiського суду, але той через загрозу вiйни з татарами не мав часу займатися його справою. Сам воевода Петро Одровонж визнав, що для вирiшення суперечки доведеться вислухати думку багатьох панiв i достойникiв, а що вони тепер вирушають на вiйну, то допiру через три тижнi пiсля повернення з виправи процес мае початися знову. Тим часом нехай Бiлка заплатить Юрковi згадуванi 36 гривень.

Якщо Юрко трохи й турбувався, чи отримае свою винагороду за розiрвання подружнiх уз, то цiлком заспокоiвся, коли за Бiлку вступився вiрменин Бернард, лiкар i власник лазнi на Кракiвськiм передмiстi. Цей муж присягнув, що заплатить Юрковi 36 гривень або ж вiддасть йому свiй гiдропатичний заклад. До таких крайнощiв однак не дiйшло. І шляхетному Юрковi з Мальчиць не судилося осiсти на золотодайнiй лазнi. Адже Бернард знайшов кошти i впродовж одного тижня задовольнив усi Юрковi претензii.

Тим часом хитра вiрменка думала, яким би чином обкрутити колишнього чоловiка довкола пальця. Военна завiрюха i смерть Петра Одровонжа дарувала iй прекрасну нагоду для цього. Адже син i спадкоемець Петра, Андрiй Одровонж заповiвся, що розв'яже суперечку мiж подружжям через тиждень по поверненнi з похорону батька у Краковi. За вiдсутности Юрка Бiлка зi своiм заступником-пiдстаростою добряче помiзкували i таки вигадали, як заочно вiдкинути всi претензii останнього.

Юрка взяв жаль. Однак даремно сiпався вiн на судi, волаючи, що небiжчик воевода, Петро Одровонж, усно «призначив йому рiк» i перенiс розправу на пiзнiший термiн. Заступник Бiлки з незворушним спокоем заявив, що «це е тiльки слова, однак цього немае в книзi, а я тримаюся того, що у книзi записано».

Горопашний Юрко впiймав облизня.

Стративши два документи, чувся вiн, певно, так, наче хтось видер йому два корiннi зуби. Йому було вiдiбрано силу процесуальних аргументiв у прикордонних спорах, а ще ж втратив готiвку i мусив звiдтодi поневiрятися без… ковдри й посагових подушок.

Однак небавом на його мiсцi зазорiли перед мiським судом сонцесяйнi риси двох достойникiв схiдноi церкви – Атаназiя, владики Перемиського i Якима, митрополита Галицького. Адже сума у 30 гривень за розрив шлюбу мiж Юрком i Бiлкою була надто поважною, щоб отцi церкви зреклися б своiх претензiй. Оскiльки за сплату цiеi суми ручився вiд iменi Бiлки Христко, вiрменськiй вiйт, парочка клiрикiв вчепилася в нього. Однак Христко вiддав грошi митрополитовi Якиму, одержав вiд нього розписку на пергаментi з висячою печаткою, i за посередництва свого заступника, iталiйця Юлiана, звiльнив Бiлку вiд усiх претензiй.

Отож i владика Атаназiй вхопив облизня, а над усiею подружньою справою залягла глуха мовчанка. Юрко й надалi провадив свое барвисте життя в Мальчицях, судився, часом разом iз iншою шляхтою засiдав у судi, важучи справи своiх близьких, а за Бiлкою наразi пропав усякий слух.

Допiру п'ятьма роками пiзнiше, 1455 року, вона вигулькнула у мiських актах як опонент свого колишнього чоловiка. Цього разу вона мала до Юрка претензii у 40 кiп грошiв, i претензii вельми слушнi, бо Юрко чимпрудкiш продав свiй став у Мальчицях Стефановi, власнику млина на Полтвi поблизу Низького Замку, i з одержаноi суми наказав негайно вдовiльнити Бiлку.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/antologiya/lv-vska-antolog-ya-tom-i-v-d-davn-h-chas-v-do-pochatku-hh-st/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


«Худою жив соломаху» – цi слова в оригiналi подано украiнською. Слiд розумiти так, що козак живився пiсною соломахою.




2


Волошшя – Волощина, Молдавiя.




3


Афри – жителi Африки.




4


Ракуська – австрiйська.




5


© С. Д. Попель, О. В. Крекотень, правонаступники В. І. Крекотеня, переклад украiнською, 2013




6


Оршаки – юрби, зграi.




7


З твару – з обличчя.




8


Болонейко – оболонь.




9


Брнула – побрела.




10


Фармага – сiряк.




11


Зелена вiха – тичка з вiхтем сiна, що виконувала роль вивiски для шинку.




12


Маро – Публiй Вергiлiй Марон.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения